До сходу сонечка далеко,
І ми удвох, обнявшись міцно,
Неначе в парі два лелеки,
В обійми зєднані навічно.
Як два крила - розкриті вітру,
Що залітає в нашу спальню,
І обвіває переквітлу,
Любов не першу й не останню.
Пара очей - що однаково,
І цільно дивляться на світ,
Ти - аж ніяк не випадковість,
Ти - серця мого пустоцвіт.
Ми - начебто дзеркал відбитки,
Я - у тобі, ти у мені,
І поки людям нас видко,
Даруєм ніжності в пітьмі.
Але як сонце - світ запалить,
І очі спопелить у попіл -
Я розриваюся у спальні, -
І почуваюсь, як обапіл.
Від тебе тільки - біль у скронях,
І - одинокий лемент в грудях,
Хто ж мене - ввечері вборонить,
Від мого - любого відлюддя.