Сонет 2. Тень света

Та варто лиш почати все з початку –
І знову хутко забуваєш все.
Ну що там ті похмурі сни і згадки,
Коли нестримна радість понесе
Тебе в краї омріяні надхмарні,
Де й натяку на темряву нема?
Де певність, що співаєш не намарне,
Бо твій слухач – гармонія сама.
Поглянуть в очі їй…на мить єдину!
І враз щось помінялося в тобі.
Чого, здається, треба ще людині?
Чи ти шукаєш сутінків собі,

Де голос розтає на безголоссі –
Так міцно світло з тінями злилося.

Листопад 1997