Захід вигорів дощенту,
Як суха полова.
Цвіркунів й цикад крещендо
Слухає діброва.
Ніч густа, та попри все
Видно крізь дуби:
Равлик місяца повзе
Згарищем доби.
Хоч й пекучи іскри зір,
Та щовечір знову
Тягне він, немов Сiзiф,
Мушлю бурштинову,
Ніби доленьку сувору,
ВеликовагОву,
Ніби хрест несе угору,
На свою Голгофу.
Та й міцні дуби не гають
Дужості ганебно
І щосил допомагають —
Підпирають небо.