Ти залишиш тінь тихого міста, де із квітів складають поеми,
де ровесниць складалися сім’ї, та розпались за рік, чи за два.
Вже у потязі будуть проситись до нотатника рими і теми,
і у тебе від щастя свободи буде трішки хмільна голова.
І згадаєш життя в тихім місті, де була молода і весела.
І усміхнено будеш дивитись крізь вікно каламутне на світ.
А по синьому небу хмаринки килимками пухнастими встелить
на щасливую долю надія, що за стільки не втратилась літ.
Потяг стукатиме всю дорогу так звичайно, залізно, класично,
наче він залишився єдиним, хто не мучиться словом «любов».
Наче він той єдиний, для кого лиш робота – і щастя, і звичка.
Ти всміхатимешся, але тихо про кохання замрієшся знов...