Кармен
Підходжу до вікна, відкриваю, набираю повні груди повітря... Ні, не можу... Жоден звук не виривається з моїх грудей, тільки ще більше стискається щось всередині і завдає ще нестерпнішого болю...
Як ти там, Кармен? Чи ще співаєш?..
Вкотре пригадую далеке село Астурії. Мені подобалося воно, особливо, його мальовнича рельєфність, що нагадувала рідні гори, і розкидані пагорбами кілька десятків будинків в оточенні лісу. Оскільки в горах трапляються села, що мають всього три будинки, це село вважається великим.
Незважаючи на невелику кількість його жителів, рідко вдавалося усамітнитися, як, наприклад, це легко зробити у великому місті серед численної юрби. Перед обідом або після підвечірку дорога до лісу ніколи не бувала безлюдною: одні позбавлялися лишку холестерину, інші намагалися запобігти йому. Щоденна прогулянка для іспанців - це святе, як і сієста. Ось і цього разу, по дорозі в ліс до мене приєдналися дві жінки. Я рада, бо, найперше, хотілося якнайшвидше опанувати мову.
Раптом ми почули спів. Жіночий голос, мелодійний і тужливий, линув з верхнього будинку і, здавалося, наповнював собою весь простір.
Помітивши моє здивування, жінки розсміялися.
- Це Кармен, - пояснила одна і додала байдуже, - божевільна...
Інша весело пожартувала:
- Можемо танцювати, - і вмить почала робити це. Точніше, це почали робити її руки. Вона була досить огрядною, але її руки зачаровували - вони то пливли мов два лебеді, то, здавалося, вели між собою якусь імпульсивну розмову.
Я сумно усміхалася, як кажуть, за компанію, та весь мій слух поглинав цей спів. Голос звучав все сильніше, але не втрачав своєї м'ягкості і глибинного смутку.
Після цього випадку я завжди прогулювалася цією дорогою, сподіваючись чути спів Кармен, але пройшло майже два місяці, коли мені пощастило почути його вдруге. На щастя і на диво, нікого не було поблизу і я, присівши на кам'яний мур, яких безліч в селі вулицями, городами, і навіть вздовж гірських стежок, могла спокійно насолоджуватися цим дивним співом. Він перевертав мені всю душу, всі мої переживання за останні місяці ніби збилися всередині в один клубок і я не відчувала, що плачу, аж доки з грудей не вирвався протяжний схлип...
Якось з тими ж жінками ми зайшли далеченько в ліс і несподівано почули спів Кармен.
Вона сиділа на дерев'яних колодах, що залишили заготівельники, і не переставала співати, аж доки ми не підійшли вже зовсім близько. Нарешті, я змогла роздивитися її. Це була вже досить літня жінка, та, незважаючи на багато зморшок, обличчя світилося від радісної усмішки і молодого блиску її очей. Здавалося, наче щойно вона отримала якусь дуже щасливу новину.
Перекинувшись кількома буденними фразами, Хулія (так звали мою худу супутницю) сказала:
- А я недавно чула, як ти у вікні співала.
Вона промовила це так, як повідомляють відомого співака, що вдалося побувати на його концерті, - усі ж бо знають, як важко придбати на нього квитки, хоч вони й дорогущі, як око в голові.
Кармен посміхнулася:
- Так, іноді співаю... моя пісня - це мій сум... потім стає так легко...
Після того, як ми розпрощалися і відійшли вже достатньо далеко, я сказала Хулії:
- Але Кармен зовсім не здається (я не змогла вимовити "божевільна")... Вона нормальна...
- Звичайно, нормальна, - мало не обурилася Хулія, наче це я, а не вона повідомляла мені недавно, що Кармен божевільна...
- Просто їй подобається співати на все село, - весело розреготалася інша і додала, - от дурна!..
Іноді я пригадую це село, людей, яких встигла полюбити, і звертаюся подумки до Кармен:
- Як ти там? Чи жива ще? Чи ще співаєш?.. Знаєш, стільки разів я намагалася випустити на волю свою пісню... свою тугу... Набираю повні груди повітря і вже навіть здається, що... Але не можу, Кармен... не можу........
En la foto: Matilde Coral (flamenco)