Шевченко, позабувши каземат,
іде в степи, тримаючи етюдник,
шпіцрутини іще йому горять,
і доля в муках визріває трудних.
І наче мойри в драному вбранні,
За ним ідуть знедолені і вбогі
Його богині, з хрестом на спині,
В крові палке іх серце й босі ноги...
Вони йому несуть з Украйни вість,
Що люди знов шукають всюди правди.
І він іде назад, як важний гість,
В віршах несе знедоленим поради...
"Ягнята ви, а пастуха нема...
А, може, - каже, -
так воно і треба"...
І знову охолоджує зима
Замріяне далеке вічне небо...
Дніпро мовчить під кригою буття.
І в небуття простелеться стежина...
Яке воно у генія життя?
Таке як в матері, таке ж , мабуть і в сина...