Дія друга.
Сцена перша.
Кімната в будинку Чаплинського. Входять Мотя, Густя й Леся.
Густя. Як гадаєш краще бути шляхтянкою чи козачкою?
Мотя. Як ти можеш так казати про нашу пані Ганну, але у тебе завжди було в грудях не серце, а камінь, але ж камінчик там у тебе чистісінький діамант; він так і хоче скочити в золоту оправу.
Густя. Так, хоче, щоб у мене, у красуні, були шовкові сукні, коштовні вироби, витончені страви й розкішний палац-оздобленний напівкоштовним камінням і порадні сходи із дерев’яним різьбленням, як у пана Конецпольського або у пана Потоцького.
Леся. А я мрію закохатися до нестями в свого нареченого, як пані Ганна закохалася у Богдана.
Мотя. Чаклунка навіщувала їй зле, якщо вона побереться з Богданом, але пані Ганна не послухала Чаклунку, одружилася з ним і сталося…
Густя. Що сталося? Чаплинський дарує їй коштовності, вона ходить до швачки, шиє собі сукні вишиті золотом, а на пальці в неї шлюбний перстень з діамантом: він з неї порошинки здуває.
Леся (До Густі): Поклади руку на свій коштовний камінчик і скажи, хотіла б ти бути на місці пані Ганни чи ні?
Густя. Звісно хотіла б, але до цього б багатства, ще б кохання, і життя було б як в раю.
Мотя. Чудовий вибір, кохання чи багатство, у багатьох українських дівчат вибору зовсім ніякого немає, є тільки панщина або ще гірше-ясир кримців.
Густя. Коли багатство виберу, то чоловіка кохати не буду, а він мене буде кохати, як кохає Чаплинський пані Ганну, а вона його ні.
Мотя. Серцю не накажеш.
Густя. Звідки ви знаєте, що вона його не кохає, може не кохала, але пройшов якись час, і вона Чаплинського покохала; пані Ганна одягає гарні сукні, різні коштовності; я ще не бачила, щоб вона виходила без перстня, навіть, коли я приносю каву їй зранку у ліжко, її перстень цокає об чашку.
Леся. Коли вона одягає кольє, то до нього таку сукню підбирає, щоб його й видно не було на її декольте, а коли сережки одягає, то так волосся роз-
пустить, що у сережок видно тільки кінчики, так, шлюбний перстень в неї на пальці завжди виблискує золотом. Але пані Ганна заплутає руку у сукню так, що не тільки перстня не помітно, але й саму руку пані Ганни не видно.
Густя. Виходить заміж за багатого без усякого там кохання, щоб потім не страждати, як страждає пані Ганна, так можна на себе й руки накласти або кинутися з кручі в річку, і заплющити очі…
Леся. Чому красуні такі холодні і серця мають тверді, мов камінь діамант?
Мотя. Так, вони крижані, ці кралі.
Густя. Ось, ви й визнали мене красунею, і в мене може закохатися багатий шляхтич, як закохався він у пані Ганну.
Мотя. Такі таємниці долі знає тільки Чаклунка, тільки вона вміє добре віщувати в нашому краю.
Леся. Може краще не віщувати долю, а будувати її собі.
Густя. А чому це наша пані Ганна може звертатися до Чаклунки, а ми ні?
Мотя. Тоді, хто до неї піде, щоб запросити її до нас в маєток? я не піду-боюсь її.
Леся. Я теж боюся її, хоть в житті її ніколи й не бачила.
Густя. І я боюся її. Входять: Чаклунка і Лях.
Чаклунка. Не треба нікому нікуди йти, ось я, і все чула, що ви патякали про мене і про пані Ганну.(До Густі)Ти красуне не побачиш ніколи куди ведуть ті сходи з дерев’яним різьбленням в розкішному палаці.(До лесі)Ти
закохаєшся до нестями як і мрієш, але закохається чи чоловік в тебе важко сказати.(До Моті)Твоя доля складна, будеш кохати й ненавидіти, тобі вирі-
шувати як чинити.(До служниць)Одна з вас загине молодою, але молодість свою проживе дуже розкішно у багатому палаці оздобленому сріблом і золо-
том.
Густя. Це не я!?
Леся. Це не я!?
Мотя. Це не я!?
Лях. Тихіше, йде хтось. Входить Ганна.
Ганна. Ти бачив пана?
Лях. Так, моя пані, він мене послав за Чаклункою.(Показує рукою на Чаклунку)Ось вона.
Ганна. Він тут був?
Мотя. Ні, його тут не було.
Ганна. Його чекає гонець Потоцького, а він долю хоче знати. Лях!
Лях. Що моя пані?
Ганна. Знайди його і приведи сюди.
Лях. Он іде вельможний пан. Входять: Чаплинський, гонець і слуги.
Ганна: Ходімо Чародійко, є термінова справа. Я хочу знати в тебе про одну людину, де вона, що з нею?
Густя, Леся, Мотя (разом): Ми з вами теж ідемо, може вона скаже нам, хто з нас згине молодою. Виходять: Ганна, Чаклунка, Густя, Леся і Мотя.
Чаплинський (До Ляха): Іди за ними, потім доповіш, що жінкам Чаклунка провіщала.
Лях. Іду. Виходить.
Гонець. Хмельницький зібрав на сходку козаків, сорочку розірвав на грудях і вирвав пасмо із чуприни, клявся усіма святими, що король дав привілей, свободу православній вірі, силу козацтва відновити і захистити український люд від свавілля ляхів.
Чаплинський. Погрожував панам, шляхті?
Гонець. Так, але недовго вигуковав він гасла. Один сотник доніс на нього. Потоцький схопив Богдана, арештував його: пси відчули шкірою-погляд пана… Але Переяславський полковник Кричовський звільнив його.
Чаплинський. Це зрада! Як це сталося, що Богдан утік?
Гонець. Кричовський йому кум. Тепер Богдан верхи на коні мчить степом на
Зопорізьку Січ, на Микитин Ріг з привілеєм королівським.
Чаплинський. Якщо він з привілеєм вирушить до Криму і покаже його Іслам-
Гірею, а хан злий на короля Владислова…
Гонець. Так війна буде жорстока. Коронний гетьман Микола Потоцький і його
Помічник Мартін Калиновський збирають військо, запрошують пана Чаплин-
ського зі своїм загоном з’явитися до них і спробувати виманити Богдана з
Січі, поки він ще не вирушив до Криму. Цей план має здійснитися, так як Богдан вважає, що ви його особистий ворог.
Чаплинський. Гаразд. Що ще є?
Гонець. Хмельницький мав розмову з королем Владисловом.
Чаплинський. Я Чаплинський, а не Заєнчковський і дрижати від страху не стану, коли король вирішив мене розп’яти… Кажи як є. Що було, то було. Я готовий королю служити,-зуби вже зціпив.
Гонець. Вість-біда! Король Владислав сказав йому: ”Щоб він сам за себе став!”
Чаплинський. Про Ганну знає наш король й про забитого дитя, чому ж король не покарав мене суворо, мабуть справедливість-це океан, а я підводна скеля. Годі, іди.
Гонець. Корюся вам. Виходить.
Чаплинський. З Кодака щось є?
Слуга. Посланець, гей, зайди! Входить другий гонець.
Чаплинський. Кажи, скоріш!
Другий гонець. З Кодака. (Подає листа)В листі пишиться і про синів Богда-
на, коли їх бачили в степу, і про залогу Кодака, яка чекає польське ві-
йсько, щоб виступити разом з ним супроти козакив, і про Богданових доньок
Степаниду й Катерину, які втекли в ліс і там ховаються, мов щури.
Чаплинський. Іди. (Другий гонець виходить).(убік) Малолітний син Богдана не знав де його батько заховав гроші короля, коли б знав, то показав би мені те місце, його шмагали канчуками сувого; я гадав малий міг вештатися
між дорослими, і міг бачити, що щось закопують у землю, а він не бачив нічогісенько, як я не зрозумів це, а коли зрозумів, то було вже пізно… Тисячі талярів засліпили мені очі. Коли малий не знав де гроші, то мабуть
знають де гроші його дорослі діти. О дідько! Де ж цей щурячий виводок? Волію, щоб Богданових доньок загриз на смерть ведмідь, щоб його синам за-
лізли в рот отруйні змії, коли вони полягають спати у степу, і плоть ку-
сали б їхню зсередини, і отруту плювали б в неї. Вже час вполювати мені цих щурят, а то ще трохи, і я збожеволію.., коли тільки в мріях буду
убивати їх. Гей, Лях! Входить Лях.
Лях. Що мій пане?
Чаплинський. Доповідай.
Лях. Чаклунка казала пані Ганні, що її коханий чекає вістки від неї, що душу рве він, і мозок в нього аж кіпить, бо вона не дає йому про се-
бе знати.
Чаплинський. А Ганна, що їй на це сказала?
Лях. Що, як вона дасть йому про себе знати. Коли навколо неї півсотні охоронців.
Чаплинський. А Чаклунка що?
Лях. А Чаклунка їй і каже:” Я знаю Козака з Січі, який завинив Богдану,
напиши листа коханому; я віддам його Козаку, і він піде на Січ, знайде
там Богдана, і вручить йому твого листа.
Чаплинський. А Ганна?
Лях. Ганна написала листа і віддала його тій клятій Чаклунці.
Чаплинський. Хай йде, так як йде! Справу яку Богдан заварить на Січі без
жінки не обійдеться. Ганна дає йому сили до боротьби зі мною, і з цілим світом. А коли б вона умерла б, то й в нього не було б такої скаженої жаги до помсти.
Лях. Ви, пане хочете її…
Чаплинський. Убити? ти що зглузду з’їхав, я ж її кохаю; треба, щоб Козак
приніс листа з Січі й особисто віддав його Ганні, а в тім листі було б написано:” Богдана забили кримці або хоробре серце утонуло ”. Покійникам листів не надсилають! Наказ тобі, йди до Чаклунки і помирися з Козаком, і
нишком-тишком листа вкрадеш у нього, а іншого йому підкинеш. В листі тім буде написано:” Мій любий Богдане, коли ти читаєш цього листа, то мене на світі вже немає, я захворіла, і господь забрав мене до себе, богом тебе заклинаю пробач своїх ворогів, як я пробачила усім хто заподіяв мені зло, і ми зустрінимося на небесах. Твоя кохана Ганна “.
Лях. Мій пане, змилуйтеся, Козак з Жидом мене за зрадника вважають.
Чаплинський. А ти кажи їм те, що мені казав, коли стояв навколішках ось тут переді мною три дні потому.
Лях (стаючи навколішки перед Чаплинським): Мій повелителю, так все і бу-
ло, я чисту правду вам сказав, тієї ночі було дуже темно, мов у великій домовині я стояв: я рук своїх не бачив, мав я вдарити ножем Козака, а вдарив ножем Жида; я переплутав, була темрява хоть око виколи.
Чаплинський. Коли я тобі повірив, то й вони тобі пробачуть.
Годі базікати. Лист буде в тебе через хвильку. Іди. (Йде до виходу) Стій!
Лях. Що мій пане?
Чаплинський. Коли будеш повертатися від Чаклунки, на перехресті великий камінь є, на ньому видовбеш ім’я Богдан Хмельницький й три дні як вже помер. Все. Йди. Виходить.
Чаплинський. Коли Лях повернеться від Чаклунки, схопити гада і в склеп його, хай жахливу темряву відчує шкірою своєю. Коли не скаже правду сво-
йому пану, що сталося тієї ночі,-згною його в льоху. З Ганною я попрощаю-
ся сам. Наказ мій-готуватись з маєтку виїжджати.
Слуга. Так, мій пане. Виходять.
Сцена друга.
У печері поблизу містечка Буша. Входить Богдан зі смолоскипом й
при шаблі.
Гемон (крик голосом сина Богдана за сценою): Тату! Мій любий тату! Се я, твій синочок! Забитий гандуками! Глянь на мене! Простягни мені руку! Забери мене звідсіль! Біля тебе спокійно, і тепло, мов біля сонця чи вогнища: хай тут будуть вбивці мої! Біля тебе світло, а тут темрява; нехай я тут не блукаю!
Богдан. Сину, коханий! Лиш однісінький крок зроби до мене, я вхоплю тебе і ніхто не відбере тебе у мене, присягаюся богом!
Гемон (голосом сина богдана за сценою): Я не можу навіть ногу з містя зрушити, я тут застряг.
Гемон (з-за сцени): Твій син застряг між світом живих людей і світом мертвих людей.
Богдан. Як це можливо?
Гемон (з-за сцени): Душа піднялася із мертвого тіла твого сина і хоче відлетіти в небо, але не може, вона застрягла у плоті. Душу твого сина прибили канчуками до його ж тіла.
Богдан. Король Владислов знає мою біль, і він стратить убійників мого сина; я ж спас королевича Владислова від смерті, коли москалі хотіли зарубати шаблями його, і коли убивці мого сина будуть мертві, тоді і душа мого сина полетить до раю.
Гемон (з-за сцени): Короля отруїли, він у труні.
Богдан. О, горе! Горе! Нема з ким розмовляти, порадитись… Мого короля нема! Королю! Я відборонив тебе на полі брані, коли російські шаблі і кинджали повітря над тобою розсікали аж кров кипіла й стигла в одну мить. Ти зробив золоті щити собі, а вони м’які, не вірні, залізом я урятував тебе, бо шаблі ломаються, не гнуться, а в золоті тіла за короля не б’ються; невже онучі із порфіру й яскраві постоли тобі були коштовніші за серця гарячі, світлий розум й вірні душі, коли отруту прийняв ти з рук бархатних і ніжних, із перстня золотого з діамантом.
Гемон (голосом короля Владислова за сценою): Я був юнак урвиголова гаря-чий, жадав тільки перемог, - відтінків я не бачив, життя вважав не має краю, і сила буде у руці завжди, наче я - це всесвіт - зірка єдина на небесах; розум мій був хворий буйним цвітом - зеленим гіллям весняним; мої думки завжди були праві, мов часом я керую, життя творю, і людям сни дарую, поки ти не спас мене від смерті у бою мій хорбрий янгол - захисник. В ту мить, коли моє життя весіло на тоненькій волосині, я зрозумів не варта ця перемога життя мого, металевий скрегіт, вогонь і дим від пороху сухого, це винагорода хоробрим львам, а крук не знає слави, і їсть, і п’є, і золото збирає. Золото і влада - камені коштовні, коли ти маєш цих близнят, тоді розумієш одна в них мати, один в них тато - це жадоба, заздрість - яд. Що маєш то тебе і жалить! Якщо ти воїн, і носиш шаблю, то стій сам за себе.
Богдан. Гемоне, я тебе пеклом заклинаю: невже гадаєш, що я стану
навколішки й заридаю, ім’я сина призову, і шаблею я відрубаю собі пальця й духу кину в темряву його, щоб ти підписав кров’ю моєю пекельний документ.., коли мені потрібна тільки помста й смерть, що в пеклі буду я горіти, чи на сковороді буду я шкварчати, мов рибний хвіст. Чого мовчиш? може, пекло й Гемон це різна річ?
Гемон (з–за сцени): Що ти знаэш про пекло?
Богдан. Нічого!
Гемон (з–за сцени): Пекло любить пекло! А ти гадав воно любить січ. Пекло люто ненавидить убійника і ката, бо коли їх жертви помирають в пекло вони не потрапляють, інша річ, коли убивця убиває вбивцю.
Богдан. Я їм не прощу, хоть моя віра вимагає їм прощення. Вони чули його дитячий крик і бачили його струмочки сліз, і на віки вічні його стогін розвагою їм будить? Нехай мене не приймуть небеса, а прийме пекло, бо я ненавиджу убійників його, і юрбу, бо оті люди стояли мовчки, і ніхто й слова в його захист не сказав, я йду проти небесного закону, що за гріхи пращурів вимагає смерть невинного дитя рідного їм крові. Забитий син упевнений – батько зрадник! бо віч–на–віч лишився з ворогом і небом, і з холодною землею. А тепер я тут стою і проклинаю всіх і все, і з кожним словом у грудях все більш моє серце калатає і вимагає страждання собі найбільш жахливіше ніж ворогам. Я буду йти, а мені назустріч йтимуть люди, що дивилися як кати шмагали мого сина, як вони будуть дивитися на мене, а я на них? А може вони й поглядом не глянуть на моє лице зчорніле, і добрим словом не згадають мого сина, якому уклонялися і руку цілували.
Хай би мозок у них спікся й очі згнили, що сміли дивитися на муку мого сина, ні, не варт вони його й волосини! Я з’явлюся в розпачі перед ними, вони мовчанням би і запитали: ”Що могли ми вдіяти, коли вас не було поруч, пане?” І я на те сказав б… узяв б колоду і повісився б на яблуні, на яку бува залазив мій синок. О сине рідний мій! Мене не було поруч, коли тебе вбивали, прошу, пробач мене, нехай моє життя на пекло
обернеться, нехай мене параліч розіб’є, коли зречуся тебе, себе, я прокляну цю душу, яку в собі ношу. Входить Гемон.
Гемон. Богдане, вогонь в ненависть тобі!
Богдан. Ненавість знаю, а тебе вогонь благаю, дай сину моєму мир і спокій.
Гемон. Навіть коли уб’єш убійників свого сина і розпнеш юрбу, все одно душа твого сина не полетить до раю, бо цього замало, треба ще дещо зробити, і що зробити, знаю тільки я.
Богдан. Кажи! Я все зроблю!
Гемон (з–за сцени): Скажу, спочатку розбивай і розпинай!
Богдан. Іду. Виходить.
Гемон. Я дух величчя, слави й верховенства, за мрійних сподівань й диктаторських бажань, і помсти. Душі невинних дів в мені кричать: “Жадаєм помсти, всели в Богдана Пекельний знак!” Виходить.
Сцена третя.
Інша кімната в будинку Чаплинського. Входять Ганна, Мотя, Густя й Леся.
Ганна. Я не хочу бачити його.
Густя. Тоді, ви хвора, люба пані, йому скажіть: “Дере в горлі”.
Ганна. Мабуть так і зроблю, але його це не засмутить, він звик іти тернистим шляхом і добиватись своєї цілі.
Густя. Корись йому, хай бенкетує.
Ганна. Тіло я тримаю в цупких руках, а ось душа моя…
Густя. Найясніша пані, відгукнеться коханий ваш: розлука гартує наші почуття. (підходить до вікна і дивиться у двір) О неня Божа! Ляшика зачиняють в льоху, що він скоїв таке жахливе? Коли пан карає люто так його. Може злодій напав на нього, а він боронив себе і вбив злодія чи гроші загубив: пан дає йому частенько кошти, то на те, то на се. Ось і пан. Входить Чаплинський.
Ганна. Зле мені я хочу свіжого повітря.
Чаплинський. Вікно відчиніть, хай прохолода лине у кімнату.
Густя відчиняє вікно.
Ганна. Мені тьмариться в очах. Густя виведи мене з будинку. Мозок відчуває брак кисню, ось–ось вибух станеться в легенях.
Чаплинський. Ганно кохана!
Ганна. Не торкай мене, навіть очима.
Чаплинський. Ти недужа! Махайте віялом, руками чим завгодно.
Служниці махають руками і віялом біля обличчя Ганни.
Ганна. Ти, бачу, вже в дорозі. Потоцький прикликає? Їдь! Я тебе з радістю відпускаю. Як не вий, моє тіло тобі належить, та ж сльози де, де почуття?
Чаплинський. Небо плаче…
Ганна. Я самітна жінка, хоть живу із чоловіком, передчуваю, я зраджую– грішу, то де моя вина, де оті тяжкі каміння, що мене забити насмерть повинні?
Чаплинський. Ганно!
Ганна. Я маю вірити тобі,-ти кохаєш мене; якщо тобі я зраджу, то мою зраду назвати зрадою, маю право тільки я.
Чаплинський. І бог.
Ганна. Ти вважаєш я себе зганьбила, то де твоя зневага–хазяйський гонор де?
Чаплинський. Ганно люба!
Ганна. Благаю, мовчи, хай легіт скаже: “Я люблю тебе”, щоб я не відчувала до твого голосу відразу. В путь, скоріш, а то прокльон мій буде тобі опухом у мозок!
Чаплинський. Схаменися.
Ганна (убік): Я жадаю собі дитячий розум, щоб серцем розмовляти.
Чаплинський. Ганно, я мушу їхати, та крила відчуваю в мене виростають, до тебе я буду голубом летіти. Руський люд, мов сухе листя, іскру кине хтось, і ватра спопелить весь край. Запорізька Січ є те кресало з якого іскри полетять по всій країні. Кримці чекають “подарунки” від короля вже роками, і тут такий пристойний привід устрянуть на боці тих кого вони роками грабували. З’являться нові герої, замайоріють їхні прапори, і невдоволені холопи піднімуть шляхту і жидів на вила й коси. Стинати на корені потрібно таку хворобу, бо нутро все виїсть вона нам.
Ганна. На все воля божа. Богдан вже на Січі?
Чаплинський. Так, але я просив тебе його імення не промовляти нігде й ніколи, але пішли чутки, що він загинув, то можеш вже казати про нього скільки завгодно і де кортить.
Ганна. Чуткам вірити – себе не поважати. Загинув? Може поранили його, а сказали що забили.
Чаплинський. Ні, моя пані, мої очі бачили видовбане на камені його імення й коли помер: його могила на перехресті доріг біля хутора Суботова.
Ганна. В тебе свято? Де ж музики, вино, й утіха на обличчі? Ось, посмішка –квітують щоки,-так і я зустріну поголос про твою смерть.
Чаплинський. Усі емоції мають природу танути. Люба, кохай мене, я зроблю для тебе все: твоїм примхам буду потурати, мов кітка будеш ти лежати на пуховій перині, тільки хвостиком махнеш; я упаду до ніг твоїх і уважу усі твої бажання, або як троянда цвісти ти будеш в розарію і всі замилуються твоєю прегарною красою. Всесвітом клянусь: я твій раб, кохаєш мене, наказуй!
Ганна (до Густі): Кинь віяло мені під ноги, щоб стала, на нього, і, мов з п’єдесталу панувала над коханням пана Чаплинського.
Чаплинський. Сподіваюся, оціниш мою любов, гарячу й вірну.
Ганна. Богдан відпустив б мене, і може через якись час, я відповіла б йому обопільністю на його любов несхитну.
Чаплинський. Цить! Я збожеволію!
Ганна. Густя, подивися, він шаленіе, не утримав в собі того злочинного диктатора.
Чаплинський. Кохати злочин?
Ганна. В такій формі так.
Чаплинський. Я йду, неприступна.
Ганна. Одну хвильку, вельможний пене! Ти відпускаєш мене… Це те, що я подумала. Ми й не кохалися по справжньому… Так, все і є. Ти знаєш… Що ж ти хочеш? Я мов пташка в клітці.
Чаплинський. Я пізнав тебе – ти до краю жінка.
Ганна. О як тяжко–важко носити твоє кохання–серце давить. Коли б я кохала б тебе, то цей тягар підняв би мене аж до сьомого неба. Тебе пани вельмишановні кличуть, вчув їх, а до моїх пильних благань глухий, мов тетервак. Хай тебе хлющ намоче водами з небес, щоб ти розм’як, коли зайдеш наступний раз до мене у кімнату.
Чаплинський. Так, йду. Услухайся зараз пильно у мою ходу, бо таким же грізним тупотом, я ввійду до тебе. Виходить.
Ганна (убік): Хай й чата йдуть з тобою! Усі виходять.
Сцена четверта.
Запорізька Січ. Козаки сидять біля вогнища на варті. Гусла лежать біля козаків.
- Братчики мої, біля моєї хати садок розквітає зараз, і пахне на все село, що аж дикі бджоли прилітають до нього з лісу.
- А біля моєї хати картопля розквітне незабаром, і цвіт у неї духмяніший за усякий цвіт у твоєму саду, він навіть запашніше за лаванду і троянду.
- Як може картопля бути запашніше за троянду.
- А хтось нюхав цвіт картоплі? (Всі разом крім одного) Ні.
- Тоді, як ви казати можете, що в картоплі цвіт не такий запашний, як в троянди чи в лаванди.
- Тому що ми їли її всі, і зараз будемо печену картоплю їсти, і запаху троянди не учуємо біля нашого носу.
- Коли б картопля пахла хоть трішки як троянда, то її б дарували б дівчатам.
- Може наш братунь сумує дуже за рідною хатою, дружиною, дітлахами, що йому цвіт картоплі духмяніший за лаванду й троянду.
- Так, сумую, але цвіт картоплі дуже духмяний.
- А я сум розганяв запашним запахом саду, прямо йшов в нього і вдихав його чарівні пахощі, співав свої пісні, і мені на душі веселішало.
- Ось, зараз наїмося печеної карторлі і розгонимо сум.
- Ні, не розгонимо, тому що гаряча картопля зігріє шлунок, а не душу.
- Брате, заспівайай нам пісню, ту яку ти співав у своєму саду, коли тобі було сумно.
- (Бере гусла й співає): Моя дружина, красива діва, збирає в кошик вишні у садочку, а я мужчина, козацька сила, будую хату, грудки у рядочку. (Приспів: Ей, де бджоли там і мед, ей, де дітки там і сміх). Накопав я картоплі гору, і заніс її до льоху, а тим часом моя дружина, хліб спекла, борщу зварила. Батькам співа, рідне дитятко, на подвір’ї та в садку, а ми з дружиною гарненько, підспівуємо солов’ю.
- Брате, ти як заспіваєш пісню про наш рідний край, то не тільки сум зникає, а й голод кудись зслизає.
- Так, перед очима тільки рідне село. За сценою: “Допоможіть!”
- Хтось кричав здається.
- Можливо вітер здійнявся.
- І очерет шумить. За сценою: “Рятуйте!”
- Людина волає, мабуть щось трапилося. Всі вибігають. Входять Кошевий з ватагою козаків.
Кошевий. Кажуть запоріжці гурт козаків укріпився на малім Дніпровім острові Буцьку, їх ватажок купче біля себе козаків, закликаючи до повстання.
Козаки. Кажуть він з козацької шляхти, а шляхті вірити не можна; він зрадить нас! То, хто він такий?! Входять Козаки і Богдан в болотній рязці.
Богдан. Я Богдан – син Михайла Хмельницького, батька мого турки забили під Цецорою у бою, а мене взяли у полон, через три роки я звільнився і жив у Суботові, поки польський підстароста Чаплинський не забрав у мене мій хутір Суботов, мою дружину Ганну і мого малолітнього сина не наказав своїм слугам забити на базарі канчуками до смерті. Хто з вас скаже мені в лице, що я зрадник або зрадником колись стану, хай вийде і стане переді мною, я плюну йому в очі. Тиша.
Кошевий. Проголосимо Богдана гетьманом на Запоріжжі!
Козаки. Богдан – гетьман! Гуртуймося!
Богдан. Я був у короля Владислова, і він мені сказав, щоб ми козаки, самі повстали і приборкали шляхту і панів. Опануймо Січ!
Виходять Богдан; за ним козаки, крім козаків, що сиділи біля вогнища.
- Брате, коли б в тебе дружину забрав би шляхтич, щоб ти зробив б?
- Я побіг б чвалом на Січ, і всім козакам розповів б, що пан зробив зі мною.
- Богдан так і удіяв.
- А твоя дружина, що зробила б, невже віддалася б пану7
- Ні, вона удіяла б щось з собою.
- А гріх?!
- Так, гріх… Тоді б вона лежала б, мов мертва і пан вигнав б її сам з маєтку.
- Ти сказати хочеш, що Богдана не кохала його дружина, коли вона з Чаплинським зараз…
- Може Богдан не кохав її, а пану помститися хоче за сина і маєток.
- Коли жінка кохає чоловіка, то за ради коханого свого зробить
щозавгодно.
- А коли чоловік кохає жінку, то за ради коханої своєї, теж зробить
щозавгодно.
- Тоді йдемо за Богданом, бо він буде битися з панами за свою кохану
дружину, за свого сина й свою землю!
- Так, Богдан наш гетьман! Вбігає Козак.
- Хто це?
Козак. Приніс я листа: Богдан Хмельницький на Січ прибув, цей лист для нього, - братчики, ведіть мене до Хмеля.
- Ходімо ж, брате. Виходять.
Сцена п’ята.
Інша кімната в будинку Чаплинського. Входять: Ганна, Леся, Густя й Мотя.
Ганна. Ви провели Чаклунку?
Леся. Так, моя пані, вона чаклує в своїй хаті на порозі черепом і зіллям.
Ганна. Він з нею розмовляв?
Густя. Ні, пані, навіть не бачив її.
Ганна. А з Ляшиком?
Леся. Я бачила як Ляшик пішов від нього.
Ганна. І ти не знаєш, про що вони там розмовляли? про що це я, мабуть ти чула їх балаканину, ти ж дивишся на Ляшика, мов собачка на хазяйську ногу, щоб вона пестила її по гриві. Кажи, про що вони там розмовляли, на цей раз, я тобі не дорікатиму, що не слід дівчині, хоть і закоханій, так добиватися свого щастя. Закохалася, що й казать, коли лице у тебе, мов косу ти відібрала в смерті голими руками, щоб захистити рідну неню від того пекла.
Леся. Так, моя пані, я чула все…
Ганна. Ну, швидще, розповідай.
Леся. Він казав жахливі речі, що в мене й язик не повернеться вимовити ті пекельні звуки та, ще й їх скласти у слова.
Ганна. Кажи, відгуки із пекла!
Леся. Щелепу судомить і язик німіє.
Ганна. Кажи, богом заклинаю!
Леся. Він волів, щоб ви померли; він знайде зашморг, щоб ви ускочили самі у нього, коли ваше кохання не лине до нього, мов морське шумовиння до любих берегів. Казав, що Ляшик вірніший вам, аніж йому, і за вірність ту до вас велику згноїть в льоху його.
Ганна. Треба діяти блискавично.
Леся. Так, моя пані.
Ганна. Їдьмо до перехрестя!
Леся. Я гадала, що ми Ляшика визволимо із склепу.
Ганна. Спочатку, я хочу побачити на власні очі ім’я на камені.
Леся (убік): Бідолашний Ляшик, потім вона захоче до Чаклунки завітать. Виходять.
Сцена шоста.
У маєтку Потоцького. Входять: Потоцький і Калиновський.
Калиновський. Якщо Чаплинський заволодіє привілеєм і грошима короля, як заволодів він його дружиною і душею його сина, то на що він відважиться?
Потоцький. На потурання примхів тієї кралі з якою він нещодавно одружив-ся.
Калиновський. Таки в нього хоробрості вистачило наїзд зробити на маєток Хмеля, то може й вистачити духу через наші голови скакнути.
Потоцький. У всякім разі цього скакуна ми миттєво окульбачим, а ось чи спиним ми Богдана?
Калиновський. Коли не спиним, то сам він впаде з коня, не має в нього ди-
ктаторської жили.
Потоцький. В нього є жила до помсти за своє…
Калиновський. Ось це і буде наш крюк, а наживка Чаплинський.
Потоцький. То де ж та наживка?! Входить Чаплинський.
Чаплинський. Прийміть мої вітання владарі!
Калиновський. Час настав звести рахунки!
Чаплинський. Радіє серце в мене від ваших слів! Права рука я ваша? Ох ви, королі! Даруйте оті блискавиці які з гармат летять у ворогів, лицарі від-
важні! Кулі, ядра й шаблі покарають гадюку за сичання. Його вилення оцьо-
го гадюченя, поможе мені зідрати з нього шкіру, а плоть вмочати в кислоту.
Потоцький. Та до діла вже!
Калиновський (до Чаплинського): Хмелю пиши листа на Січ, що вполював його дітей, і хочеш обміняти їх на королівський привілей і королівські гроші. Хай вийде з Січі цей павич, і ця брехня простромить йому серце.
Чаплинський. Я вже пишу листа, а хто вручить листа йому?
Потоцький і Калиновський (разом): Ти!
Чаплинський. Отці! Ви дозволите, щоб він висік на моєму тілі-вбивця, цей божевільний янгол помсти.
Потоцький. Коли б тільки висік! Хмель заллє гарячої смоли тобі в горлян-
ку, і твоє тіло приб’є цвяхами до дверей, а потім він проткне шпичкою тобі язика, і язик твій зашморгує мотузкою, і нею буде відчиняти двері, поки язик з тебе не вирве, так ти й помреш прибитий до його дверей дивля-
чись на свій язик.
Чаплинський (падає навколішки) Боги! Дайте мені військо, коли павук той вжалить моє тіло і почне тягти мене у свою нірку, на нього білокрилі жовніри налетять, мов орли на зайця.
Калиновський(до Чаплинського): Хмель твій кат! Але в тебе він не вирве навіть волосину, бо його діти заручники у тебе.
Потоцький. Так, заручники.
Чаплинський (убік): Це блефувати треба, та той батько мене в мить розку-
сить, то що мені казать цим доленосним людям? А ось придумав! (До Пото-
цького і Конецпольського) Царі! Я виконаю все, наказуйте! Але як я вб’ю його, коли він озброєний і завжди ходить з січовими козаками?
Потоцький (до Чаплинського): Мій син Стефан піде з тобою, а з ним загін кінноти… Я розчавлю цю зграю підлих холопів,- соромно,- посилаю військо проти волоцюг. З Хмелем розмовляй зухвало, бо він вже мрець!
Чаплинський (убік): Коли син Потоцького піде зі мною своїм життям ризику-
вати, то ця справа не проста.., якби я знав, майбутнє, чим закінчиться ця бійка, та нажаль, я не чаклун, віщувати я не вмію, а ховатися за спиною Стефана, коли він зіткнеться із Богданом у двобої, і горлати Богдану в очі, що його Гануся мертва і гниє на цвинтарі, щоб він у ярості своїй дійшов до нестями розуму і бився насмерть з Стефаном, і мстив усьому світу за свою кохану і дитину. Ось, це до душі мені й підсилу! Причин там
досить, щоб Миколу Потоцького шаблею четвертувати, а от на сина його Сте-
фана мені терміново потрібно нацецькувати Хмеля; напишу в листі, малоліт-
ній син Богдана мертвий, а син Потоцького Стефан живий, і йде з кіннотою на нього, і має намір одружитися з дочкою господаря Молдови Домною Локса-
ндрою. (До Потоцького і Калиновського) Я напишу в листі Богдану, що його дітей тримаю я в у склепі прикутими до стелі і підлоги; і що вони волають до свого батька, щоб він віддав мені королівський привілей і гроші коро-
ля, і цілують мої руки, щоб я не скалічив їх тіла.
Потоцький. Гаразд іди. (Виходить Чаплинський) Хай пливе по Дніпру на байдаках реєстрове військо. Хай осавул Ілляш Караїмович його очолить; він
люто ненавидить Богдана, хотів йому ножа встромити в спину за ту підлість, яку Хмель йому удіяв.
Калиновський. Чув я про цей жарт: як за бітельку оковити, шапку й хустку, Ілляш віддав королівський привілей Богдану. Сміються.
Потоцький. Ціль досягти повинні ми-хай же між нами буде порозуміння у військовій справі. Коли настане різанина-галасу не буде, бо він кроваві рани не лікує, і наш гнів не затьмарить розум нам, щура викуримо з його нірки вогнем і димом. Виходять.