І любила нечутно, і плакала потай тихенько,
бо насправді ніколи жіноча любов не кричить.
До грудей притискала некохані ручки маленькі
і молила, щоб він повернувся хоча би на мить.
І вона би у стислую мить встигла все розповісти:
як чекає на нього, як гірко у хаті пустій,
як обтяжує долю буденності зимне намисто,
як рятується в пам'ять щасливую на самоті.
Але... Ні... Ні – не так... Про гірке і недобре – ні слова...
Хай повернеться тільки на мить – не потрібні слова.
Хай увійде лише – загорне у обійми любові.
І не скаже йому, що лише у цю мить – і жива...