Спочатку сплітаються очі – два погляди, два протиріччя,
у когось – стрімкі і веселі, а в когось – сумні і повільні.
І дві незнайомих людини водночас міняють обличчя.
І вже відчувають неволю, хоч щойно іще були вільні.
А потім сплітаєшся словом, спочатку – простим і невинним.
І все не говориш по суті, а тільки якесь випадкове.
Та інші слова, невгамовні, народжує серце невпинне.
І вже відчуваєш, що – пестиш людину цікаву – ще словом.
А потім сплітаються пальці на столику в тихій кав'ярні,
де столиків кавових – в обмаль, а кавових пальців – планета.
І той, щонайменший, нероба, мізинчик, здається тобі таким гарним,
що з нього і хочеться вічно усі починати портрети.
А потім сплітаються руки – продовження вічних мізинців.
І руки не знають зупину, не знають пощади долоні.
І це вже – таємне, безслівне, без зайвих очей, наодинці.
І ми зупинитись ще здатні, хоча ми уже у полоні.
А потім вплітається тіло у тіло, таке ж невагоме,
таке ж, то стрімке, то повільне, як погляд, як слово, як руки.
І хочеться не зупинятись – до крику, до болю, до втоми.
І хочеться знову і знову тієї одвічної муки.
І поки сплітаються пальці, і навіть коли вже сплелися
тіла у єдине гаряче, стопальцеве тіло тремливе,
ще можна отямитись «годі», сказати собі «зупинися»,
і ще розімкнути обійми і вуст перезрілі оливи.
Бо потім сплітаються душі – наповнення поглядів, слова,
мізинців отих гонорових, що зоряний час пережили.
І це остаточне сплетіння – воно уже невиліковне.
І вже не замовкне ніколи: «Як одне без одного жили?»