Зима вже звикла до розлуки...
Чи може їй усе набридло?
Ховає в хутро змерзлі руки
Та від журби ще більше зблідла.
Вона не хоче сперечатись,
Одне прохання є натомість-
Їй ненадовго залишитись,
Щоб дописати свою повість.
Про почуття відверто пише
На підмороженій сторінці
І почерк стриманий, рівніший,
Дорослій притаманний жінці.
Їй треба з кимось поділитись,
Про сподівання та потреби
І наче знову народитись,
Сніжинкою у тихім небі.
Для сонця теж вона нерідна,
Хоча до всіх воно ласкаве.
Зимова сповідь своєрідна,
Розказує про щось цікаве.
Зима вже звикла до розлуки,
В очах виблискує крижинка,
Останнім танцем завірюхи,
Ховає від людей стежинку.