Твори, что хочешь, проклинай свободу,
Иль прячься от неё, как уж в нору,
Но не зови меня отцом народа,
Ей-Богу – так от радости помру.
Нет, нации отцом мне быть негоже,
Я быть простым работником привык.
Шипишь из-под куста?! Меня не сможет
Ужалить твой раздвоенный язык.
Когда б отцом мне быть – знай, сын трясины,
Знаток никчёмных радостей и книг;
Я выписал бы хлёсткою лозиной
Закон добра на задницах твоих!
И ты, слуга кремлёвских лицемеров,
Кто ловит крошки с барского стола,
Державного! То ты б в народ поверил,
И маска бы с лица сползла сама.
В твой бодрый спич – он хитрый и кудрявый –
Вписал бы я прозрачной прямотой,
И Украину, и ее державу,
И наше завтра в сини золотой!
Когда б мне быть отцом, то знай, калека,
Твой рабский дух я смог бы побороть:
И из тебя б я сделал человека,
И глину обернул бы честно в плоть.
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
«ВІРНОМУ СИНОВІ НАЦІЇ»
Роби, що хочеш, проклинай свободу,
Ховай від неї, ніби вуж в нору,
Але не зви мене вітцем народу,,
Бо я, їй-богу,, з радості помру.
Ні, я не батько нації, небоже,
А лиш її звичайний робітник.
Тож не сичи з куща! Мене не зможе
Згубити твій роздвоєний язик.
Якби я батьком був, нікчемний сину,
То ти зазнав би радощів та втіх;
Списав би я, вподобавши лозину,
Закон добра на задницях твоїх!
І ти, слуго кремлівських лицемірів,
Відчув би цвяхи в їхньому стільці
Державному! Ти б у народ повірив
І маску не носив би на лиці.
В твою промову, хитру й кучеряву
Вписав би я прозору прямоту,
І Україну, і її державу,
І нашу далеч синьо-золоту!
Якби я батьком був, нікчемний сину,
Твій рабський дух зумів би побороть:
І навіть з тебе я б зробив людину,
Я глину обернув би в чесну плоть.