Проти ночі вони брали з кухні старенькі стільці
і несли на балкон, що давно потребує ремонту,
і сплітались долоні, і кава тремтіла у вільній руці,
і дивились на хмари пухкі над невдалим п’ємонтом.
Розбігалися хмари: хтось – по справах, а хтось – просто так,
хтось – не встиг за всіма і навік залишився самотнім,
хтось змінився за мить так, що з коником сталась біда,
хтось розправив крило і поринув у простір безодні...
Так схотілося їм невагомості крил – однієї для двох,
так намріялось їм підійматися вище за хмари…
І вони зрозуміли, що небо і є – світлий бог,
хто запалює покликом щастя одвічні Стожари...