Як страхiтлива чорна потороча,
стоiть верба обвуглена в яру.
На нiй пташина гнiздитись не хоче.
на нiй зайцi не шарпають кору
Iй вже давно не боляче й не лячно,
не дошкуляють шквалистi вiтри.
В ряди - годи лиш жайворон закряче,
десь на сухiм гiлляччi угорi
Стара й похмура, як безкрила птиця,
вже нi жива, нi мертва, - а стоiть.
Вп,ялась корiнням в матiнку - землицю,
та й пiдпираэ небо в скрутну мить.
Коли ж снаряди рвуть нещадно в клоччя
блакитний шовк нажаханих небес,-
стара верба вiдчаэно скрегоче,
випростуючи згар, як чорний хрест
Й благословляэ скремсане склепiння
на непохитнiсть, мужнiсть i борню...
бо iз ii звитяжного корiння
вже пнеться парость нiжно крiзь стерню!