Згинає смерч траву шовкову,
На шмаття рве зелений плащ,
Мов дим їдкий – зневір’я чорне,
Що глушить громом смерчу плач.
Кому, як вірить? – і скотилась,
З твоїх очей гірка сльоза,
Життя, здавалось, зупинилось,
Й самотньо плакала душа…
У безперервній круговерті,
Мелькали дні календаря,
До цілі прямував уперто
І грому не розчув здаля.
А на підмогу в небі синім,
Господній Ангел вже спішив,
Та підпалив зневір’ям крила –
Не долетівши, їх зложив.
Гукав – дитино, сину милий,
Відкинь тривоги й злі думки,
Ти ноги збив в дорогах пильних,
Життя зів’яли пелюстки.
Впусти у душу чисті роси,
Ті, що течуть з святих небес,
Ступи в потік надії босим,
Щоби навколо світ воскрес...
За кроком крок – твій світ мінявся,
І ти мінявся в світі тім,
Тож Ангел твій не помилявся,
Світлішав ти – сильнішав Він.
Чи то молитву, а чи просто,
Сердечні слав йому думки:
Спасибі за надії простір,
За віри й благості ростки.
Ступивши у потік Надії,
Її, нескорений, черпав,
Життя нове і чисті мрії,
Трудом невтомним здобував,
І Віри дрібнеє зернятко,
Пускало корінь, де ступав,
Розлогі віти чудо-птахом,
Злітали в недосяжну даль...
...Тоді відчув, як доторкнулась,
До скроні Батьківська Рука,
Тоді пізнав, чому так мучивсь,
Чому нестерпним світ весь став,
Любов Всевишнього вознесла,
Із світу мороку й пітьми,
Душа пригнічена воскресла ,
З пекельних мук тяжкого сну...
…Ти пив вустами чисті роси,
Ти їв насущний хліб з небес,
Ти знав, що в світ прийшов ти босий,
З багатства лише Віру ніс,
В Надію чисту одягався,
Любов прохожим дарував...
...А Ангел Божий посміхався,
як ти врага благословляв...
1989Р.