Ти та, що Всесвітом була та пухнасто-кульбабним літом
Та, що оголювала душу та кожний у ліжку нерв
Та, що навчила літати, падати... навчила боліти
Сьогодні просто вчорашній листопад з дерев
І та, що навчила очі любити, слухати осінь
Радіти, тримати в руках, ніби останню мить
Із запахом черешні та неслухняним волоссям
Сьогодні просто вчорашнє, яке не болить...
Такими чужими, ніколи вони ще не були
І скільки для цього приклали своїх зусиль!?
Щоб просто вчорашніх їх, сьогоднішнє щастя забуло
Та віддалило на сотні і тисячі асфальтних миль