Дійові особи (дія перша):
Богдан Хмельницький – гетьман України.
Олександр Конецпольський – польський магнат.
Микола Потоцький – коронний гетьман.
Чаплинський – підстароста Олександра Конецпольського.
Тугай – бей – перекопський мурза.
Лях – служник Олександра Конецпольського.
Козак – самовільний козак.
Жид – салогуб.
Ганна – дружина Богдана Хмельницького.
Відьма – чарівниця.
Голавний охоронець – охоронець Тугай – бея.
Старшини, охоронці, служники, дівчата.
Місце подій – Україна, хутір Суботів, фортеця Кодак.
Дія перша.
Сцена перша.
Ніч. Перехрестя доріг поблизу хутора Суботова. У глибині сцени, за перехрестям стоїть великий камінь у зріст людини. Входять Відьма і назустріч їй Ганна.
Відьма. Ти знати хочеш?
Ганна. Свою долю!
Відьма. Сина народиш від Хмеля,
Ганна. А потім?
Відьма. Голосити будеш за ним.
Ганна. Син умре?
Відьма. Так, шнурком задушать.
Ганна. Ката назови?!
Відьма. Володар світу засудить насмерть твого сина.
Ганна. Що він скоїть?
Відьма. Здере шкіру з живої жидівки.
Ганна (убік): Може за гріх мій задушать мого сина, бо я звернулася до відьми, щоб дізнатись долю, але до кого мені звернутися, до священника? Коли б й звернулася, то хто сказав би? А відьма провіщає долю!
Відьма. Що ти там торочиш; красотонька, краще спитай, що треба зробити? щоб твойому сину – жити.
Ганна. Що кажи?
Відьма. Виходь заміж за іншого.
Ганна. Я кохаю Хмеля, а він кохає мене.
Відьма. Тоді молись! Виходить.
Ганна. Хай провалються у землю небеса, ніхто моєму сину не вдіє шкоди. Входить Богдан.
Богдан. О Гануся – сенс мого життя!
Я люблю тебе як бога люблять небеса,
Як Аполон любить Ефродіду;
За твою любов з ореллю буду биться я,
Мов лев стану за мою любиму! (Цілує її). О Гануся кохана, люблю..!
Ганна. О коханий Богдане, мій любий журавлик,
Я думу тугу сную в вишиванці тремчу,
На грудях троянди зім’яла;
Чорна тьма розпинає моє серце й душу,
А тіло, мов квітка зів’яла.
Богдан. О Гануся люба. Моя журавка, не журися, а райдужно цвіти,
І вя’ла троянда веселкою стане леліти.
Я присягаюся піду за тебе на вістря списа,
І рвати буду ланцюги нещасть страшної долі,
А коли не судилось коханню нашому сповниться,
Тоді кохання є фатум, і я за нього стану.
Боже боронь кохання наше, не допусти трагізму!
(Цілує їй руки. За сценою тупання.)
Людей ходу я чую. Зараз вони йтимуть тут. За камінь той сховаймося.
Ховаються за камінь. Входять Лях, Козак і Жид з різних боків, і натрапляють один на одного на перехресті доріг.
Лях. Розтупись, мені терміново, до пана Конецпольського.
Козак (до Ляха): Я самовільний козак, повертаюсь із Січі, бог наказує мені!
Жид (подає монету їм): Візьміть, золоту, і я піду геть!
Лях і Козак (разом): Домовились.
Жид. Кому, золоту?!
Лях і Козак (разом): Мені! Козак хапає монету.
Козак (до Ляха): Як ділити будем?
Лях (до Жида): Ще одна є?
Жид. Ні, вона однісенька.
Козак. Навпіл перекушу! Кусає монету.
Лях (до Козака): Не перекусиш, вона тверда, як Річь Посполита.
Козак. Коли не перекушу, то розрубаю навпіл шаблею.
Вихоплює шаблю з піхов, кладе монету на землю і рубає її шаблею.
Жид. Чисте золото! (за сценою дзенькіт ланцюгів і тупотіння.) Мерщій, за скелю ту сховаймося. Зараз же вони ітимуть тут. (до Козака) Незаганяй в піхи твою шаблю гостру і дивись крізь неї.
Лях. Швидше! Бадьорись! Ховаються за камінь. Входять полонені українські дівчата під охороною кримців. За ними вносять на ношах у шатрі перекопського мурзу Тугай - бея. Бей показує рукою на перехрестя доріг.
Головний охоронець. Стій! Полонених гоніть у яр! Шатро ставте на пере –
хресті. Охорона, хапайте тільки молодих дівчат, які ітимуть до пере –
хрестя. Охорона гонить полонених у яр, виходять. Охоронці ставлять шатро на перехресті і ідуть на варту, виходять. Головний охоронець стає біля входу в шатро впереді сцени біля самого краю на варту. Бей засинає у шатрі. Тиша. За сценою пугач кричить: ” У – у – у! “ Бей прокидається і показує рукою до неба.
Головний охоронець. Охорона, вбити пугача! За сценою останній крик пугача: “ Кхи! “ Пугач забитий падає додолу. Тиша. Хан засинає.
Ганна (до Богдана): Забери кинджал свій, а то проткнеш мене як пугача проткнули. Бей прокидається і не розуміє що коїться. Головний охоронець теж не розуміє що коїться.
Козак. Це не кинджал, а шабля.
Богдан (до Ганни): Я тримаю тебе за руки, яка може бути в мене шабля?
Ганна. Холодна й велика.
Жид. Боже милий, замовкніть, а то нас відчують.
Богдан. Хто тут шаблю притулив до моєї Ганни!
Тугай - бей. Охорона, схопити їх!
Вбігає охорона із добутими шаблями і ідуть до каменя.
Головний охоронець. Здавайтеся у нас у всіх шаблі!
Виходять усі з – за каменя крім Ганни.
Жид. А я й не думав битися.
Лях. Я теж, у мене й шаблі немає.
Козак. А це що, шабля, це ковінька. (перевертає шаблю додолу вістрієм.) Я її до ноги прив’язую, у мене п’ята зламана, ой болить. Ось мотузка, в’яжу вже. Витягує із пазухи мотузку і прив’язує шаблю до своєї ноги. Тугай - бей виходить із шатра і підходить до них.
Тугай - бей. Це всі, чи ще хтось є? (охорона виводить з – за каменя Ганну.) Ведіть її в яругу.
Богдан. Нечіпай її бей, я заплачу тобі за неї.
Тугай - бей. Золоту монету плати за неї.
Богдан. Зараз в мене э тільки душа, у Суботові дам все що забажаєш.
Тугай - бей. Нам терміново треба іти на Чорний шлях, немає золота,
немає й бидла. Охорона виводить Ганну.
Жид. Стійте, я дам золоту! Охорона зупиняється.
Тугай - бей. Моє слово закон, золото за бидло!
Жид. Одну хвильку! Жид стає навколішки на перехресті і шукає навпомацки золоту монету, яку Козак лишив на землі.
Тугай - бей (показуючи рукою на Жида): Монету, або голову з пліч.
Головний охоронець вихоплює з піхов шаблю і заміряється нею над головою Жида.
Жид. Ось, золота! Жид подає золоту монету бею. бей бере монету. Головний
охоронець опускає шаблю додолу.
Тугай - бей (показуючи рукою на Ганну): Вона твоя. (до охорони.) На Чорний шлях ходімо. Хан заходить в шатро. Охорона виносить ноші з Ханом. За ними виходить головний охоронець. Жид встає з навколішок.
Лях. Перший раз в житті бачу, щоб Жид підставив свою голову під шаблю яничара за чужу людину.
Богдан (до Ляха): Не за чужу, а за мою кохану. (до Жида.) Підем зі мною до Суботова, я дам тобі калитку золота, ти на диво відважний Жид.
Козак (до Жида): Коли я ходив на Чайках з козаками в морські походи на турків із Січі через Чорне море, то мене теж кілька разів ледь не зару –
бали, а стріл скільки в мене пускали: я всі стріли переловив руками.
Одного разу ми напали на кріпость Синоп, що лежить на березі Анатолії, її
турки прозвали містом коханців. Ми спалили місто, а в турецькому замку
вирізали залогу, що цей рай став мертвим цвинтарем. Султан впав у лють,
і наказав повісити візиря Насух – башу.
Лях (до Козака): Шаблю відв’яжи від ноги – грізний воїн. Усі сміються.
Жид. (до Богдана): Може пан дасть мені в оренду церкву, або корчму, може я стану ще у пригоді пану.
Богдан (до Жида): Ходім до Суботова, я там і вирішу… Усі ідуть до виходу.
Козак (до Жида): Ти такий хоробрий, дай хоть до тебе доторкнутись.
Хапає руками руку Жида.
Жид. Я дуже хоробрий! (убік.) Коли б я не знайшов золоту монету, то другу дав би бею.
Виймає із своєї кішені золоту монету, підкидає її і ловить. Усі виходять.
Сцена друга.
Хутір Суботів. Біля церкви. З церкви виходить Ганна. Входить Чаплинський і іде в церкву. Ганна проходить повз Чаплинського. Чаплинський зупиня -
ється і дивиться на Ганну. Вона зупиняється на вулиці і чекає когось.
Чаплинський (убік): Пройшла ти гордо, мов царівна світу, і в грудях моїх - жар, немов серденько до сонечка торкнулося невмисно; я палаю – райські муки, і квилю. Гляжу на неї і вуж той в’ється й шепче: “ Тут в шатах бі-
лосніжних й розрізах пилин квітчастих оповито витончений стан; знехтуй усіх і все, віру й світ, рай і ад, візьмп її, як дикий звір бере ягня,
(але не крові волію я, а хочу її грацію) тіло я візьму, а душу як в своїх
обіймах ув’язню? Не мучся, не тужи, і не терпи, гордовитої ходи, бо душа є тінь людська, - грабуй плоть, а душа, мов кінський хвіст риссю за тобою
побіжить “. (Входить Богдан, підходить до Ганни, і вони розмовляють про щось) Пан Богдан планує уже весілля, на що ж він підчіпив сю красну рибку,
що внього є? чого не має в мене: зріст у мене є, я не худорлявий, вуса й чуприна кращі ніж у нього, так само є холопи й грошенята, щей можу кра –
сномовно говорити, в чім різниця? та щей така велика, - він гаптує весілля, а я стою, мов пень, ось – ось ці любчики спіткнуться за моє в
моху порохняве тіло, або молодята стануть на мене і будуть цілуватись й танцювати. А, ось! Де яблуня в раю цвіте, і дивиця йде на її ніжний
запах. У Богдана шарм є, колись ми йшли з ним разом по вулиці, і він як гляне на якусь козачку, так в неї оченятонька у життя і грають, а коли я
подивлюся на панночку вродливу, очі стають неприступні, мов замок на скелі. Від чого в житті той чоловічий шарм залежить? Від краси чоловіка? Від запаху булата, що з шаблі йде в жіноче серце й розум? Від садовини, що постать в тонусі тримає? А коли красу ту одягнути в старий мотлох, і
смердючий запах не дасть вдихнути повітря в груди, а від фруктів будуть
тільки черв’яки повсюду, то де той буде шарм? Відберу у нього те, що ро
бить йому шарм і шану! (З церкви виходить Лях і підходить до Чаплинського. Виходять Богдан і Ганна розмовляючи тихо між собою) Ти був у Конецпольського?
Лях. Я тільки що від нього.
Чаплинський. Доніс йому про зраду регестрованих козаків і полковників.
Лях. Так, мій пане.
Чаплинський. Стеж пильно за Богданом може й він зрадник теж.
Лях. Вже, я йду за ним.
Виходить за Богданом. Виходить із церкви Жид. Входить Козак.
Жид (до людей у приміщення церкви): За хрещення ціна одна, що за немовля, що за дорослого, не принесете гроші будете не хрещенні ходити на панщину ви і ваші діти.(до Козака) Я гадав, що ми спікаємось раніше.
Козак. У рідне село зайшов, а його спалили.
Чаплинський. Що сталося в селі?
Козак. Наскочили спочатку яничари, а за кілька днів напастилися жовніри,
шукали зрадників, хтось доніс на козаків й полковника. Полковник втік, а козаків, що з ним були у змові, посадили на палю, село спалили,
щоб холопи із козаками не збиралися в збройні ватаги і не вчиняли напади на панські садиби.
Чаплинський (до Козака): Ти себе маєш за вільного козака, а пан твій тебе має за свого холопа; ти дійшов до Суботова із Січі, мабуть ішов ночами…
Козак. Так, пане, ночами.
Чаплинський. Звідки Жида знаєш?
Козак. Здибалися вночі на перехресті доріг біля хутора Суботова, там ще були Богдан і його дівчина, і ще був Лях, він ішов у справах до пана Ко –
нецпольського, я там в таку пастку уклепався! А Жид виявив хоробрість,
дівчину виручив з біди.
Чаплинський (убік): Ось, чому Жид церкву орендує. (до Козака й Жида) Хо –
дімо друзі у корчму, я пригощаю, там й розповісте, що трапилося тієї ночі з вами. Виходять.
Сцена третя.
Фортеця Кодак. Входять Конецпольський, Чаплинський і Потоцький.
Чаплинський (стаючи навколішки перед Конецпольським): Вельможний пане!
Я Вам служник і сповню все, шо пан велить, і навіть вкоротю собі я віку, як тільки пан на мене гляне звисока, без ляку й болю я віддам за Вас своє, моє життя, благаю, мій господар, дайте мені хутір Суботів, що за вісім верст від Чигирина. Внім краля є весела та вродлива, до мене зовсім не приязна, така вертуха молода. Коли б я цей маєток мав би, то у неї в хаті не раз би побувавши за ділом, і як гість, а потім її би і признався, що її хочу бачити своєю.
Конецпольський (до Чаплинського): Хутір Суботів належить Хмельницькому, Староста Данилович подарував його покійному батькові Богдана, це знають навіть всі безпритульні пси у Чигирені.
Потоцький (до Конецпольського): Письмові документи є на володіння хутором в Богдана?
Чаплинський. Не має в нього ніяких документів, тільки слово Даниловича, яке вже зеленим мохом поросло.
Конецпольский (до Чаплинського): Коли не має на маєток письмових доку –
ментів, бери його собі у власність мій відданий слжник.(убік) Зіновій – Богдан повинен плазувати між моїх чобіт, мов німий вуж, а не ходити гордо, мов павич, біля короля, графа, і Венеціанських посланців, мабуть на моє місце мітить – гадюка. Невже у нього є королівський привілей і гроші короля Владислова.
Потоцький. Невже фіглярочка, як персик в сяйві місяця в рожевих мріях нам; І ся краса не освітить оченьками того у кого в очах кришталь веселиком гуляє, чий сміх як скарб перл та діамантів кольорових, на сонці грає й лестощі розум засліпляють.
Чаплинський. Ні, вона свята!
Конецпольский. Зараз з старшинами приїде Богдан; я покликав їх до себе
оглянути відбудовану фортецю, будем балакати про те й про се, але про справу цю слизьку, ані слова не казать, коли ми оглянем Кодак. Тоді я до
слуги озвуся: “ Постався на вежі, прикоти бочонок пива, принеси склянок прозорих мов сльоза, і щоб лежала ковбаса, і щоб закінчились гостини,
коли зорі посивіли ”. Тоді, хай Хмель свого коня сідає і їде хай як лу –
каво, все одно він не здожене Чаплинського.
Чаплинський (до Конецпольського): О ласка бога! Серце моє дорогеє, король
моєї долі. Я ходю гордо по столиці царській, а до твого замку, підійду дрижа на волос і нижче буду за баюру край дороги у рову, все твоє, ліски, поля, міста й села, і навіть повітря, яким я дихаю ось зараз; пустю коня в галоп і вихром до хутора домчуся, наїду на Суботів копитами клеплеми!
Конецпольский (до Чаплинського): Скачи!
Чаплинський (встаючи з колін): Вже мчу!
Вибігає. Входять Богдан і козацькі старшини.
Конецпольський. Як вам видається Кодак?
Богдан. Я Станіславу Кнецпольському вже відповів: ”Що людськими руками створюється, те людськими руками й руйнується”.
Потоцький. Кодак зруйнували запорожці Сулими, поверталися з морського походу на Туреччину.
Конецпольський. Мій батько підіслав реєстрових козаків до Сулими, вони его схопили, притягнули до мого батька.., і відрубали Сулимі
голову у Варшаві.
Потоцький. Руський люд, який повстав приборкуйте, мов варвари. Щоб усі руси знали – поляки – це тирани!
Старшини (разом): Король Владислав усьому голова!
Конецпольский. Так, це істина свята! (до слуги за сцену) Слуга мій, на башті постався! І дай до товариста знати, до панів поважних, що нас че –
кають смачні страви і бітелька пива, а ми оглянем глибокий рів і стіни Кодака. Виходять.
Сцена четверта.
Суботів. Кімната в хаті Ганни. Входять: Ганна – за нею Чаплинський.
Чаплинський. Я щасливий, що я тебе кохаю і кажу: “ В нас одна доля. Я вірю, - зійдуться два човни у морі, линьмо разом ми з тобою, мов дві
чайки над водою, єднатися навіки у життєвих хвилях, у буянні мрій й променях очей блискучих, в коханні згубемось, - розквітнем, мов білі
троянди й блакитні фіалки. “
Ганна. Я не кохаю тебе! і ніколи не покохаю. Я не зів’яну, і не одягну
ніколи зморщені пелюстки троянди холоднонімої. Тому що очі мої сяють ве –
селим промінням любові. Тому що серце моє калатає, - відчуває поцілунки й
й обійми кріпкії коханого мого. Тому що мрії мої – постать жива, лиш
думка у мене, з коханим навіки зостанусь я. Гордо дивлюся і кажу: ” В нас долі різні, як небо і гори. Я умру, не з’єднаюсь з тобою!
Чаплинський. Мовчи, моя мрія, дури мене доле маревом щастя! Ти не гляди поглядом владним на мене, бо ти моя бранко, і мусиш піти за мене. Озвися, владарко горда, дам світлу присягу, що ніхто не почує арфу співучу в
серці твоїм, і ніхто не побачить віт плакучих молодої верби в очах і на
тілі бранки – невільниці, моєї цариці – тріумфальної жінки. Входить
слуга.
Слуга (до Чаплинського): Хлопча – син Богдана сказав, що ви пане псяча морда і місце ваше у стайні собачій, а не в хоромі ботька мого.
Чаплинський (до слуги): Відшмагайте малого, щоб дрижав від страху усе
своє життя.
Ганна. Стій! Дідьчий круг в павиному пір’ї. Незаймай малого. Я піду з
тобою до церкви. Виходить Ганна, за нею Чаплинський.
Сцена п’ята.
Ніч. Перехрестя доріг поблизу хутора Суботова. У глибені сцени, за пере –
хрестям стоїть великий камінь у зріст людини. Лях ховається за камінем і підглядає за перехрестям. Вбігає Козак.
Козак. Де Богдан? Я мушу бачити його! Входить Богдан.
Богдан. Що сталося, кажи?!
Козак. На Суботів наїхав Чаплинський, з твоєю Ганною обвінчався, а твого сина малого наказав відшмагати, слуги немилосердні були, дитя померло.
Входить Жид.
Жид. Так, се правда, поховали малого, земля йому пухом.
Богдан (у розпачі): Як це могло статися?! (падаючи навколішки) Боже, як?! Так щасливо жив я, була кохана, синаш малий – се нині спомин?! В думках плач і стогін дитячий, як увільнить з обіймів супостата свою кохану?
Козак. Народ мовчить німий, в таку хвилю батько знає: загибла доля,
голову зложить! Злочин лютий просвітку нема.
Богдан (співає у розпачі): Чому я не маю ключі від раю, чому руками не відчиню браму, тоді б стрілою полетів у небо, до крові моєї, яка розлита по мому серцю, по цілому світу, запалю небо, запалю я землю, спалю дитя –
вбивця в пекельних муках. (каже у розпачі) Слухайте всі! Не можна мені не мстити, говорю, вам про жахливий злочин, може ви не мстили кату дитя
свого! Може, пробачить знайшли ви сили, бо я знайшов їх тільки на помсту й вину. Глядіть і учуйте біль батька живого, лиш споминка лишилась у мене про сина, про кімнату де грався, котру він називав ” Козацька фортеця ”, де музики грали з ранку до ночі, де зі святом його віншували: тато, брати й сестри; тепер в рідній хаті вирує і пінить Чапляхва. Бог зі мною!
Помстюся я за сина муки! За кожний вдар по тілу мого сина, кату встромлю мільйон розпечених мечів: в серце, в мозок, в череп! Піду я до Чигирина, суд має засудити ката, але ж суд польський, козаку тягатися із шляхтичем,
що цуцику із волом, шляхтич всюди верх держить. (до Козака) Поблизу пе –
рехрестя живе Відьма, Козаче, приведи її до мене, віщувати вона вміє до –
бре.
Козак (до Богдана): Так, ніч навколо, хоть око виколи.
Жид (до Козака): Ніч – це день у відьми.
Богдан (підіймаючись, до Козака): Скажеш її, що кличе її пан, іди.
Козак. Іду. Виходить.
Богдан (до Жида): Ще церкву орендуєш?
Жид (до Богдана): Ні, пане, як поховав вашого синочка, так пан Чаплин –
ський відібрав у мене церкву, дошками забили двері в церкві, пан буде
зводити костьол.
Богдан. Чаплинський христянську віру порушив, і церкву нашу, над людьми всілякі насильства чинить. Входить Відьма; за нею Козак.
Відьма (до Богдана): Мене ведуть до перехрестя, як Сулиму чи Павлюка ве –ли до Варшави, щоб відрубати мені голову, як їм голови відрубали на
площі.
Богдан (до Відьми): Не бійся, відьмам голови не рубають,
Жид. Їх палять, як солому в полі.
Відьма (до Жида): Ти хитрий, мов сто жидів у купі, як гляну я на тебе,
розплющу правди око, щезнеш вмить, мов ця пилинка на моєму лікті.
Повільно рукою отрушує пил з ліктя.
Жид (відходить до каменя): Тікаю я від вас, бо Відьма мене скривдить.
Я весь дрижу від чар її.
Богдан (до Відьми): Скажи, Чаклунка, до кого мені звернутися, щоб суд був справедливий?
Відьма (до Богдана): До кого не звернися, суд один повсюди, найдужче
стисни зуби, довкола люта тьма.
Богдан (до Відьми): Що чинити? – вовком скиглити, на перехресті все життя.
Відьма (до Богдана): Хоть вовком вий, хоть вужем сичи, але не відступай, нема такої сили, крім сили божої святої, щоб сила та завжди верх держала.
Іди до Гемона!
Богдан (до Відьми): Хто це – Гемон?
Відьма (до Богдана): Гемон – це дух українських дів, яких втопили жовніри. Він живе в печері неподалік містечка Буша, що на Поділлі.
Козак. Я чув про цю печеру, неподалік ще є містечко Домовиця, там відбу –
лася пекельна різанина: поляки вирізали тисячі руських людей, не щадили ні старих, ні немовлят.
Відьма (до Богдана): Гемон знає про твоє горе, він мовить до тебе голосом
твойого малого сина, бо загиблі дівиці були, як діти. Богдане, спіши до Гемона, пекло і небеса у тій печері мовлять тобі слово.
Богдан. Вже. Іду. Вибігає.
Відьма (дивиться на камінь): А це хто там за каменем ховається, і вигля –
дає як ропуха із чорного багнища.
Жид (відходить недалеко від кеменя): За каменем мабуть біси, тікаймо Ко –
заче, а то нечисть покотить на нас цей камінь і розчавить нас, мов чер –
в’яків. Лях вихоплює кинджал з піхов, вибігає з – за каменя, ранить Жида
ззаду в спину і тікає. Вибігає.
Жид. Убили!
Козак. Тут убивця! Допоможіть! Вибігає.
Жид. О, рятуйте! Поможіть, ради бога! Падає.
Відьма. Не йде ніхто.
Жид. Я спливаю кров’ю. Відьмо, урятуй мене, а то я згину, цей удар смер –
тельний.
Відьма. Якщо скажеш чого прийшов до перехрестя у ночі – допоможу.
Жид. Сюди біжать у чоботах із шаблями в руках. Вбігають. Богдан і Козак із шаблями в руках.
Богдан. Хто тут кричав? Про вбивство?
Жид. Сюди! Рятуйте!
Богдан. Що сталося?
Жид. Я розповім усе, тільки допоможіть…
Відьма. Кажи, а бо замовкнеш навіки! Козак стає навколішки перед Богданом.
Козак (до Богдапа): Пощадіть мене, пане..! Клянуся небом! Вони обплутали мене! Боже пресвятий я винний! Пробачте!
Жид. Це все спланував пан Чаплинський, бо він мітить на місце пана Коне –
цпольського. Лях мав кинутися на пана Богдана із кинджалом в руках, а
Козак мав заступити його своїм тілом, і Лях мав би ранити Козака ззаду в ногу і втікти. Ми з Козаком мали переконати пана Богдана, що пан Коне –
польський винний у цьому замаху на вбивство пана Богдана, бо він віддав хутір Суботів пану Чаплинському, і своїх гайдуків надав йому для наїзду на маєток, і щоб пан Богдан зібрав ватагу, і напав на маєток пана Коне –
цполського і забив його. Тоді пан Чаплинський поїде до короля Владислова,
розповість йому про злочин який учинив пан Богдан, і король надасть йому жовнірів, вони заб’ють насмерть пана Богдана, а коли так не станеться…
Козак. То я маю піти до ватаги пана Богдана, і зрадити його, і тоді жо –
вніри або реєстрові козаки схоплять пана Богдана, і він не встигне зі –
брати велике ополчення. Коли пан Богдан потрапить до рук Чаплинського, то
йому відрубають голову у Варшаві, як відрубали голови Павлюку і Сулимі.
Жид. Чаплинський хитрий змій, проклятий душогуб.
Богдан. (до Козака і Жида): Що пообіцяв вам? Непюде, убивця!
Козак. Волю. Якщо б я відмовився б служити цій потворі, то він забив б мене насмерть.
Жид. Мені пообіцяв хутір Суботів надати в оренду, коли стане на місце
пана Конецпольського.
Богдан. А Ляху пообіцяв що? за мою смерть.
Жид. Лях теж хотів ваш хутір, але пан Чаплинський сказав йому, що поки ми не зробили діло, то ніхто нічого не отримає, навіть цієї старенької кор –
чми, де нас добре пригощали Чаплинські халуї. Я зрозумів чому Лях хотів убити мене, він теж хотів хутір, але Чаплинський пообіцяв його вже мені.
Козак і Жид (разом до Богдана): Пощадіть пане, пробачте злочин
мерзосвітний.
Богдан (до Жида): Чого ти зблід так, - багато втратив крові, чи тобі
стидко, що зганьбив себе. (до Козака) Ти захотів волі! За неї дав розрубати свою ногу. (до Козака і Жида) Ви хочете жити?! Мій синочок теж хотів жити, за життя віддав би ногу теж, але він втратив багато крові,
повільно її втрачав, так, як і ти Жиде, але йому ніхто не пробачив нічого і не допоміг. Я спішу до Гемона, а ви двоє ідіть геть! Виходить.
Відьма (До Козака): Жида бери за ноги, а я візьму його за руки, його не –
семо до мене в хату.
Жид. Козаче, а султан повісив великого візиря Насух – башу, коли ви з
козаками спалили місто коханців на березі Анатолії?
Козак. Ні не повісив, жінки ублагали, щоб султан подарував йому життя, - він відшмагав його так будзиганом, що візир лежав напівмертвий, як ти
лежиш ось тут.
Жид. Несіть мене скоріш у відьмину хату, а то мені тьмариться в очах, мабуть я вмираю.
Козак. Зачекай, не помирай, я розповім тобі ще, як ми поплили круг Кри –
мського побережжя з козаками, напали на Кафу, здобули її і спалили. Козак бере за ноги Жида, а Відьма бере його за руки, і виносять його. Виходять.