А біси люблять ребра...
то таке.
кістяк мій нині зітканий з ілюзій...
кохання заборонене, палке
уперлось в душу на останнім крузі.
Вона тверда й рішуча - не пройти...
і дихать важко, бо у біса ребра,
підкошуються ноги у мети,
життя - смугаста, єнергійна зебра,
як посіпака, жметься до землі,
щезають смуги... замість зебри - поні
маленьке, кволе, з барвами боліт,
вмістилось би у бАтьківських долонях.
Жалкує біс - піймать душі не зміг,
ребро - живець, душа - винагорода!
На місце дійства сипле дрібно сніг,
убілює гріхи людського роду.
Нечасто бісу випада zero,
у нашім світі душі нездорові...
і він полИшив врешт моє ребро,-
воно не варте бісової крові.
І от жива і ціла... лиш бліда.
Вовтузить розум серце, наче грушу.
Для мого "его" то така біда,
мать цербера безжального за душу.