Ішов та падав, підіймався,
В можливе щастя вірив я.
Одне лиш слово... І зламався.
Огидний. Вибачилася. Дарма.
Ти не хотіла, випадково. Та вже
Клеймо стоїть, біль не забутий.
Я більше і не намагався: усе чуже.
Боявсь усіх, став тихий, скутий.
Та час ішов, нічого не мінялось,
І пустота була як чорна кров.
І було так, аж поки не з'явилось
Маленьке серце - я посміхнувся знов.
Діра почала скоро заживати,
Тепло та ласку дала мені вона.
Відкрила очі, навчила пробачати.
І ось тобі моя міцна струна.