Проміння творить чудо-сяйво-мить,
що в просторіччі називають раєм.
Запекло виткане, слівце моє тремтить,
шепоче ніжно:
«...я-тебе-кохаю…»
Чи взнак тобі оте серцебиття?
А чи знайомі почуття, де відчай
стукоче в серці:
"...нащо-те-життя-
якщо-здаля-дивлюся-
-не у вічі..."?
Так і живу.
І слова не сказать,
отого слова, що жадає кожен.
Чекання - щастя,
змусила плекать.
А дійсність прогресує, та, що поруч.
Полину крізь -
дотично - до щокИ...
У сутінках думки, як тії круки…
Напевно, доля, відстань, і роки -
всього лишень хранителі розлуки.
Подай-бо знак, що хвиля обняла,
коли мій погляд образ твій голубив?
Між слів палких із розуму звела,
торкнула подихом твоє лице і губи...
Шепочу в небо, мовлю в небуття,
про все таємне сказано - судилось.
Я жду з небес, напевно, співчуття,
та розумію: впала у немилість!
Пробач Творець, немає каяття
за ту таємну сповідь і бажання,
бо неможливо жить без почуття,
без зустрічі, занурення в кохання.
Вир почуттів…
Життя - воно таке -
зустрітися з тобою
не судилось.
Лише тобі скажу я
тет-а-тет:
-Незустріч та -
така несправедливість!