ніколи не даруй людині крила,
якщо літати з нею не збираєшся.
якщо не хочеш, щоб вона злетіла.
якщо, хоч на секунду, та вагаєшся.
мурашок безліч повза по землі,
що весь свій вік проводять у турботах.
серця їх не палають у вогні,
в думках лише обов'язок й робота.
метеликів у небі вистачає -
життя їх вільне й сповнене любові.
щастя собі, окрилені, шукають -
не втримати гарячої бо крові.
метеликів тих до землі не тягне,
мурашки теж не дивляться у небо.
душа у перших до свободи прагне,
у других - списки нескінченних "треба".
і всі живуть так споконвіку - звикли.
лише одна Мурашка не звикає.
створінь крилатих око не уникне-
їх поглядом мрійливим проводжає.
чекає, що колись метелик з неба
до неї, як у казці, прилетить.
і ладна проміняти усі "треба"
на цю єдину, повну щастя, мить.
і він прийшов. Адже вона чекала,
надію в серці тиху берегла.
і, щоб вона раз`ом із ним літала,
подарував Мурашці два крила.
Мурашка його враз - і покохала,
всі мрії давні в мить ту ожили.
вона, наївна крихітка, не знала,
що він прийшов до неї від нудьги.
шо не кохання зовсім їх з'єднало -
Метелик лиш розважитись хотів,
а як Мурашка набридати стала -
не попрощавшись, взяв і полетів.
його як не було. залишив тільки
всі спогади й нестерпний в серці біль,
спустошеність, в душі подряпин кілька
і дивовижно гарну пару крил.
вона літати ще не вміла зовсім,
а крила прагнуть в небо - до свободи.
дерева вже пофарбувала осінь...
Мурашці час вставати до роботи.
проте не може. крила заважають.
знайшла, нещасна, дерево найвище,
і закричала: "хай собі літає!
а я хіба за нього чимось гірше?!"
затамувала подих і стрибнула...
не розгорнулись без кохання крила.
життя перед очима промайнуло,
в каміння впало крихітнеє тіло.
тебе кохати так єдина вміла!
розбилася! а ти хоч переймаєшся?...
ніколи не даруй людині крила,
якщо літати з нею не збираєшся.