І знову осінь. Холодно в душі,
І поступово серце замерзає,
І бродить в темряві, немов вві сні
Трухлява стужа, а чому- не знає.
Все затихає тихо й непомітно,
Зімкнулись очі, вогник той погас.
А зірка в небі миготить привітно,
Й шепоче в темноті: «Чекай…не час»
А руки опустилися додолу,
І стан зігнувся, горизонту мить.
А пам’ ять поверта в минуле знову,
І важать терези нічну блакить.
Ці думи моє серце полонили,
Та ні…наповнили всю чашу вкрай.
Я вилити її не маю сили…
Вуста шепочуть: «Не впускай…тримай»
В напрузі підіймаю очі вгору,
З надією вдивляюсь в небеса.
А ти лікуй, лікуй ту душу хвору,
Бо заважка чомусь тепер вона.
Встаю тихенько я з колін повільно,
Душа летить,спікається в пітьмі.
Я буду, чуєте? Я буду вільна!..
Комусь шепочу, чи сама собі.
…Вже ніч зміняє знову ясна днина,
Росою до обличчя припаде.
Пробач, душа, перед тобою винна-,
Я віджену сумління то важке.
Я загадала з зіркою бажання
І літаком пустила в небеса.
Я відпустила назавжди страждання…
Живи, цвіти, геть зранена душа!