Помаранчем опадає листя,
Зводять з розуму птахи у небесах.
Горобина, наче у намисті,
І думки малюють собі шлях.
Коротшають дні, і мерзнуть ночі,
Навкруги умито все дощем.
Вітер ледве-ледве щось шепоче,
Наче хоче літо бачить ще.
Місто жовту сукню одягає,
А вуаль-сьогоднішній туман.
І ніхто ніколи не впізнає,
Що ця осінь-примха і обман.
У душі самотня порожнеча.
Втеча не сховає від думок.
Під дощем гуляє знов малеча.
Місяць знову сяє між зірок.
Помаранчем опадає листя...
Голосливо так кричать птахи...
Поглинає прохолода місто,
І краде нечутно мої сни.