Повітря вже майже кінчилося, але що сили не даю губам відритися. В очах темніє, хоча над поверхнею води лише ранній обід, грудну клітку здавлює, через те, що недостача кисню, кінцівки оніміли, розум мутніє, але продовжує відтворювати всі спогади, від забутого дитинства по сьогодення і лише одна думка не вилазить в такій скрутній ситуації "Якого чорта я таке зробила!? Як я могла піддатися своїй гордості!?". І це все? Це кінець мого короткого життя? Та чорт мені лише 21, але дурості, як в 14 і вже нічого не вдієш, навіть несподівано для мене.
Легені скрутило і рот відкрився для захоплення такого потрібного повітря. Зразу же хлинула вода, яка почала спалювати носогорло пекучим відчуттям. Легені наповнилися повністю річковою рідиною, від чого почала в прямому сенсі падати на дно, залишки розуму залишали та летіли вгору.
В останню секунду свого життя відчула лише течію яка піднімала вверх, або давила в низ.
В очі почало сліпити пекучими проміннями сонця, відкривши їх і подивившись вперед побачила... Себе!? Біля мене сиділи всі друзі й навіть ті кого я вперше бачу, хтось бив по щоках, хто перевіряв дихання, а хтось уже і масаж серця робив. Подивившись на своє тіло навіть не здивувалась, що колір шкіри блідий, як в мертвеця, губи які раніше були червоні, як спіла полуниця, почали синіти. Хм... І що я відчуваю в цей момент? Нічого, взагалі. Лише важкість на душі та в серці, як камінь прив'язали, а воно тягне до низу.
За спиною почулися схлипи, повернувшись побачила свою сестру і... Бабуля!? Все-таки мене ще можна здивувати... Вони стояли поряд один від одного, але в 2-х метрах від мене. В кожної різні емоції, бабуля лише тепло усміхалася, але в очах був глибокий смуток та біль, обличчя напружене так, як і тіло, але світилася ласкою і щирістю, сестра вся трусилася і була зжата, хотілося підійти й притиснути до себе, наспівуючи ніжні ноти мелодій, обличчя все було мокре від сліз, які ще досі не хотіли зникати з її чудових ніжно-блакитних очей, в яких завжди була радість та іскринки завзятості до пригод, а той час лише тривога і біль, але тут щось не так... Її погляд прикований не до мого тіла, а до привида... Духа...
- Ти не можеш мене покинути та маму також, вона ж за тобою піде, я не хочу сама лишатися, це боляче! - почала кричати до мене, вона мене бачить, але як?- Тобі ще рано, розумієш!? Рано покидати нас всіх, в тебе ще все життя попереду! Ти не маєш покидати !!! Бабуля скажи їй це! - повернувшись в її бік заричала сестра до такої люблячої бабусі.
- Дорогенька, це лише Асі вибирати, чи їй залишатися з вами, чи піти разом зі мною, перерізавши свою нитку життя, яка прив'язується для важливого вибору - спокійно сказала старенька з легкою усмішкою.
А я взагалі хочу йти звідси, з цього світу? А що мене тут держить? А я знаю що... І заради цього хочеться жити, за свою сім'ю, як теперішню, так і майбутню. Глянувши назад, здивувалася, всі друзі та подруги, навіть деякі незнайомі обличчя довкола тіла зі слізьми, дехто зі здивуванням дивився на сестричку, на мою дорогу Єву, якій лише 14 рік йде, але найбільше здивувало, навіть смутило, що лише один чоловік, приблизно мого віку б'ється за моє життя, в той час, як близькі мені люди просять мене прокинутися, відрити свої зелені очі, як ранішня трава з росою. Чолов'яга ще досі робив масаж серця і штучне дихання, шепоче незрозумілі слова для людських вух, але не для мене.
Вже хотіла сказати відповідь, як в горлі з'явився комок, який не давав сказати й слово, а на очах навернулися сльози. Повернувшись до сестри з бабусею, щиро усміхнулася вказавши правою рукою спочатку на себе, а потім на тіло, що означало "Хочу вернутися назад". Старенька лише підійшла обійнявши та шепнула на вухо " Я буду часто приходити до тебе, обіцяю" і зникла. Єва так і стояла на тому самому місці, я постаралася підійти, але крок зробити не змогла, нитка не пустила. Сумно їй усміхнувшись, ворухнула лише губами промовивши "Жди мене", повернулася до тіла, з глибоким вдихом підійшла до чолов'яги, який ще досі шептав такі ласкаві слова, які вкутували з головою в приємний вихор надій і радості, торкнулася його плеча, від чого він здригнув і завмер, наблизившись до його обличчя лише сказала " Не зупиняйся" і усміхнулася, забравши руку, він продовжив рятувати мене говоривши вже вголос, обіцявши врятувати мене. Торкнувшись долонею до ділянки грудей, де знаходиться серце, та його руки, відчула серцебиття і він також, весело і чисто засміявшись, так що сміх пішов відлунням разом з вітром, нажала долонею на грудь і мене закружило в вирі з приємним теплом і словами про щире кохання.
Свідомість стрімголов вернувся, кінцівки я відчувала, навіть краще ніж раніше. З легень почала вертатися назад вода, заново спалюючи горло, перевернувшись на бік, позбулася води та зразу же захопила чистий і такий охочий ковток повітря, одкинувшись назад на спину, захоплюючи ротом кисень, почала прислухатися, що робиться довкола, хтось кричав то від радості, то від здивування, але лише два голоси такими були рідними.
Очі ніяк не хотіли відкриватися, але з величезним зусиллям все-таки розплющила їх, одночасно пожаліла про це, сонце засліпило мене.
- Ай, чорт! Хто включив світло!?- Стоп... Це мій голос? Такий чистий, мелодійний, як в солов'я, тільки ще краще.
Хтось почав сміятися, відкривши свої зелені оченята побачила перед собою того самого чолов'ягу, обличчя його просто світилося від щастя та радості, такі проникливі шоколадного кольору очі манили до себе, ніс акуратненький з невеликою горбинкою, але вона йому навпаки пасувала, губи були невеликі, але пишні, так і шептали щирі слова молитви за моє життя, світло-каштанове волосся кумедно розліталося в різні сторони, деякі спадали на лоб одночасно прикривавши ту ділянку та заривалися в густі вії, з'єднуючись в єдиний унісон гармонійного танцю. Ледве відірвавшись від чоловіка провела поглядом всіх, хто стояв поруч і зрозуміла що тут щось не чисто, щось дуже дивно дивляться на мене...
- А що сталося? Що за збори? І чому я лежу на землі?
- Ти нічого не пам'ятаєш?- Єва присівши на навпочіпки ніжно запитала мене.
У відповідь я лише помахала в боки голову, бо знала що голос мене видасть з головою, але ж її не проведеш, такий же недовірливий погляд побачила в мого рятівника. Відірвавши спину від прохолодної землі, відчула як перед очима все почало перевертатися і крутитися з неймовірною швидкістю, від якої мене почало мутити. Закривши руками обличчя, постаралася втихомирити свій шлунок. Голова гуділа, як під час похмілля, думки розповзалися, як таргани від світла. Важка, прохолодна рука лягла на плечі, від чого трохи покращало, шлунок врешті решт вгамувався від погрози вибратися на зовні, за що я йому вдячна, рука почала рухатися від плеча до обличчя, легенько зачепивши одне зап'ястя почав тягнути на себе, звільнюючи половину обличчя від полону, відкривши одне око, побачила перед собою розмиту, темну пляму, яка мерехтіла, як рятівний вогник, лише одна лінія світила золотим відтінком, вона прикріплена до нього і перебігала імпульсами до мене... Дивно... Розмитість почала поступово проходити даючи чіткі контури предметам навколо мене. Пляма прийняла форму чолов'яги, який бився за моє життя, довкола його все так же стояли знайомі та не дуже люди, які з хвилюванням розглядали мене, як поранену тварину, під їхнім поглядом хотілося провалитися під землю, мої щоки почали горіти вогнем під долонею і я не сумніваюся що на вигляд я той час повноцінний помідор, від чого ще більше починаю червоніти... Забравши другу руку, провела поглядом всіх і одночасно перевіряючи свої відчуття, здається все добре, думки пливуть повільно, але вже в потрібному направленні, шлунок не скаче, голова перебуває в блаженстві та спокої, емоції нейтральні, взагалі в стороні... Поки що...
Усмішка торкнулася моїх губ, від чого всі дружно полегшено видихнули.
Згадавши про побачену золотисту лінію, перевела погляд на низ, моє здивування перейшло всі кордони моєї свідомості.
Я бачила ту саму лінію долі закоханих. Отже, ВІН моя доля, моя друга половинка, ми разом одне ціле. Це і лякало, і дивувало одночасно.
Перевівши погляд на мого рятівника, зустріла такі самі емоції: страх, шок і щире кохання... Невже все так просто дано мені?
''О ні, за щастя платити потрібно.''- єхидним голосом відповів невідомий.
Так це лише початок наших випробувань і дивлячись в ці щирі очі я розумію, ми подолаємо все, що тільки стане на нашому шляху.