Самотня жінка плакала в долоні,
І сльози витирала невпопад,
Ну а вони чомусь такі солоні
Все падали з очей,неначе град.
А так хотілось вкотре посміхнутись
Й собі сказати,що усе гаразд.
Через сумління знову повернутись
В минуле-де не вперше,і не раз…
А спогади картають душу,
Та ні-бо рвуть її навпіл,
Сама собі твердити мушу-
Забути дотик тіїх слів.
А так хотілося злетіти,
Співати,крилами змахнуть…
Чомусь ніяк-бо треба вміти
Із серця вирвать тую муть.
Ледь стримуючи тії сльози
Дарує посмішку усім,
А у душі бунтують грози-
Вона не піддається їм.
Отак ступає величаво-
І зорі падають до ніг.
Луна кружля у небі жваво,
І їй до ніг кидає їх.
Самотня жінка незаміжня
Всім випромінює тепло.
Її краса як осінь пізня
Вже дочекається його.