І знов мені приснився дощ…
Такий рясний,такий холодний.
А я стояла,мов той кущ,
Прокинулась-та ні…Все зовні.
Він тарабанив у вікно,
Потьоки лились,мов ті сльози.
А очі висохли давно,
Лиш у душі рясніли грози.
Дивилась мовчки в далечінь,
А серце плакало з недуги.
А він сказав тоді мені:
«Візьми себе нарешті в руки!
Я віджену печаль твою,
Вдихни повітря повні груди.
Сумління-тугу зачиню-
І все у тебе добре буде!»
На ранок сонечко зійшло,
Поцілувало мене зрання.
В душі все раптом розцвіло-
Жевріла радість сподівання…