Далеко, десь за обріями хмар
Стомився дощик, вирує вітрюган,
Розлючений, вбивав себе поволі,
Ніби знівечений хитався від тяжкої долі.
У відчаї дивився навкруги,
І що йому примарилось тоді?
Все грузне у ві тьмі, згорає,
І серденько, стискаючись, повільно вмирає.
І боляче стає, і все весь час ридає,
Нема за що схопитися йому, і відчай роздирає,
Ще має сили йти на боротьбу,
Але це щось зіграє?
Літа собі вітерець, чогось собі шукає,
Ковтає сльози, і іде. Куди?
Він сам цього не знає.
Аж раптом:
- Постій, не поспішай, візьми мене з собою!
Лунає дзвінкий голос над його головою.
Пташине сердце цвірінчить, співає без тями,
Грайливо посміхаючись, обіймає крильцями.
- Важка дорога, підемо разом!
А весь твій смуток пройде з часом.