А я почула пісню солов’ я,
Таку знайому,і таку привітну…
Хвилина щастя в серці ожила,
Коли побачила зорю досвітню.
Згадалось,як дитинство пропливло,
Таке жагуче,і таке знайоме…
Відчулось зразу мамине тепло,
І потягнуло до батьків,додому.
Чекає батько донечок своїх,
Які повиростали і розбіглись…
Тай досі там дзвенить веселий сміх,
Коли отак разом ми знову збіглись.
У мріях входжу мовчки в дім батьків,
А на столі-портрет у чорній рамці…
«Ну здрастуй,мамо…Зустрічай своїх…»
Цілую усмішку,заломлюючи пальці.
А сльози-їх не можу зупинить,
Все ллються із очей,немов джерельця,
А голос й досі в голові дзвенить.
Он вишиванка,ще зодягнена у п’ яльця.
Я не забуду батькових очей,
Які в сльозах чекають дітей в гості.
О,скільки тих недоспаних ночей,
Коли чекали,і чекають досі.
Ой,тату,ти тримайся і живи,
Бо так хотіла мати наостанок.
Я знаю,тяжко,та будь сильним ти,
Своє тепло передавай нам в спадок.
Ти,доле,розлучила їх обох!
Що думала,коли оце робила?
І як ти розділить їх двох посміла?
Коли на серці знову тьох та тьох…
Вертаюся із батьківського дому,
І згадую я татині слова:
«Ти,доню,приїжджай,долай ту втому…»
Приїду,лиш почую солов’ я.