Тарасе Григоровичу, Батьку!
Твої слова, мов дзенькіт ланцюгів
З яких ось - ось іскорця бризне,
Богдана, нашого Богдана, українця,
Який повстав проти Ляхистану
Називаєш "нерозумний сину",
Жадаєш, щоб Матінка - Україна,
Богданочка "у колисці б задушила,
Під серцем приспала",
За що ти в нього списа утикаєш,
За який гріх ти його в "Розритій могилі",
Його ж хрестом караєш
І дух його проклинаєш?
Ідуть сторіччя, роки,
Дні, години та секунди,
Кобзар читають люди,
Як Шевченко в "Розритій могилі",
Ховає сина усієї України,
Б'є гетьмана його ж булавою,
Тою, що народ України,
Виборов козацькою кров'ю.
Тоді, я тебе Тарасе питаю,
Ти був при Богдані сотником,
Осавулом чи полковником?
Коли за твоєю спиною, щоб тебе зрадити,
Ведуть з твоїм ворогом переговори.
Як починається битва за волю,
Татари тікають з поля бою.
І той паросток тендітний та ніжний,
Який виліз із землі грішної,
Ляхи хотіли копитами клепкими,
Орлами білими, розтоптати, заклювати,
Його молоде коріння в вогні спалити.
Та щоб виросла червона калина,
Щоб повстала з неволі Україна,
Богдан з росіянами побратався,
І зберіг ураїнське сім'я.
"Чигрине, Чигрине",
Мов та "Розрита могила",
У якій лежать кістки козаків,
Ляхів, москалів та ординців.
Юродивий дивиться на ті кістки і плаче,
І своє серце розриває,
Він гадає, що надія ніколи не згине,
І наступні покоління "могилу" не розриє,
Та будуть пам'ятати "Розриту могилу",
І Чигрин, що мав колись силу,
І крові козацької, чистої, святої,
Про яку Тарас мріяв в тяжкій неволі,
Не нап'ються аж до ригання,
І їй не нариють могили у славному Чигрині.