Я йшла по вулиці і раптом зупинилась
Перед занедбаним будиночком маленьким.
Він був на знос,
Чекав своєї черги.
Я довго не могла відвести погляд,
Я звідти не могла ступити й кроку –
Оті осліплі очі-вікна так дивились!
А стіни так засмучено стояли!..
Зайшла я на подвір’я і раптово
Явились тяжко в ряд переді мною
Чужі забуті спогади й жалі…
Отут гуляли діти, гомоніли,
Тут вішали білизну висихати,
А там за рогом – місце для цілунків,
Таємне й затишне… Там лавка
Для втомлених допитливих бабусь.
Тепер було у дворі пусто і самотньо…
Лише одна старенька чатувала,
Поклавши стомлені у зморшках руки
На ситцеву спідницю в квіточках.
Вона дивилася так просто і спокійно,
Так просто і спокійно привіталась.
Сказала, що цю клумбу доглядає,
Вже років сімдесят як поливає.
Була ще зовсім-зовсім молоденька,
Як перші айстри посадила тут.
І той старий бузок вона садила,
Бач, як розрісся під самим парканом.
Біля цього куща, ще молодого,
Давно-давно її ВІН вперше цілував…
Я так хотіла просто посміхнутись,
Своє замилування показати,
Та сльози покотились по обличчю
Самі, такі небажані й гіркі.
Бабуся сліз моїх не зрозуміла,
Подумала, що маю я проблему,
Що просто через хлопця засмутилась,
Чи на роботі щось не так пішло.
Старенька мені в очі подивилась
Та посміхнулась. І спокійно каже:
- Не плач, хороша, все минає,
І це також колись мине.
Та я, бабусю, через те і плачу,
Та через те мені і гірко,
Що ось мине оцей будинок
І ви, і я, і клумба, і бузок...