Я вже звикаю... Ні – я звик уже
до ніжності, до стану бути поруч,
до того, як ти щось смішне говориш,
і як мовчиш кохання у плече...
Я навіть не помітив, як я звик –
до щастя призвичаїтися просто.
Ні я, ні ти про ніжність вже не просим.
Просити не повернеться язик:
все так природно – не потрібно слів.
Все просто так – лиш жити і мовчати.
Та, боже борони, на мить забрати
тебе – я б й мить самотнім не прожив...