Спів, народжений звучанням слів: але тут, либонь, усе німіє??
навік приставши до свого життя,
його я краю, до грудей приклавши...
так нарізають хліб, усіх зібравши,
і роздають ізпоконвік буття! —
я по живому краю, тулю чи обіймаю, тебе, моє життя...
навік приставши до землі й зірок,
до хмар у небі та самого неба...
я й не живу, як — видається, — треба;
крила майструю із одних думок! —
а сонце наробляє в них дірок...
навік приставши своїх відчуттів
і інтуіцій, щирих, мов молитви...
мандрую я у поспіху гонитви:
у пошуці то Сенсів, то Богів! —
до Їхніх Оберегів-Берегів...
я є як вітер, я іду мов дощ:
що завжди — летом! — досягають краю...
та гаю час, й останні сили гаю;
а шлях усе не весь, і все не час для прощ! —
і вже не йде, бо падає на землю, дощ...
без маяття, без вороття!
без маячні про майбуття!!
на повній швидкості життя!!!
гризу сухий окрайчик власного знаття —
чекаю на свій "до-ощ", — майну за ним і я???