Твої очі просять: вибач, доню!
За загублену любов, за сиві скроні,
Душу, що втомилась, а старіть не хоче,
Серце й горе-розум, що не спить щоночі.
За шершаві руки і скупую ласку...
Тату, пам*яташ, як читав ти казку,
Як ставав ти вітром, і ланами, й морем,
Як літав під небом, бачив ліс і гори?
Як шукав надії й вірного кохання...
Чи існує відповідь на вічне питання:
Де краса і розум, чом немає вдачі?
На все Божа ласка? Чи Господь все бачить?