Залишилося кілька дзвінків – кілька тихих «пробач».
Хоче хтось, чи не хоче, – я маю усім подзвонити.
Тим, із ким я палав, тим, кого так хотів полюбити,
тим, кому на прощання казав безнадійне «не плач».
Я не знаю, чи хтось відповість на дзвінки і слова.
Я не знаю, чи навіть мені і дзвонити потрібно.
Але людяність вибачень, ні, не буває надмірна.
І повинна, повинна схилитись моя голова.
Я подзвоню усім, хай у серці – сльоза і журба.
Вибачатися прагне лиш той, хто насправді кохає.
Це потрібно мені – я себе лише винним вважаю.
Чи почую я відповідь – значення має хіба?