Якась я плаксива стала . Після деяких відвертих розмов в останні тижні, виходила з мокрими очима.
Закінчилась зміна дитячого табору. Дуже тяжко прощатися, дивлячись в заплкані дитячі очі.
"Не забувай мене ніколи!" - різцем по серцю. Як зможу забути?
"В мене тато повернувся з контузією з АТО... Чому саме він має воювати, а його тато тікає з Донецька і бухає!"
Мовчу.. ковтаю сльози. В моїх руках тремтить тоненьке дитяче тіло... Подумки молюсь... Сльози тихо стікають по щоках... Намагаюся опанувати емоції...
- Що ти відчував, коли тато був в АТО?
- Кожного дня страх... Дуже боявся...
- Зараз він вдома?
- Так... Але він повернувся іншим. Зовсім іншим. Вже ніколи не буде так, як раніше...
- Тобі здається, що ти його втратив?
- Так, там втратив, на війні. І своє дитинство також....
В кімнаті тиша. Дуже красномовна тиша....... Коли відкривається чужа біль - це надто велике таїнство, на це це треба мати неабияку сміливість!
Навпроти мене плаче хлопчик з Донецька.
- Що ти відчував, коли потрібно було залишати домівку?
- Страх. Думав, що пройде три місяці і ми повернемось. Але ми вже в третє місце переїжджаємо... Вже ніколи не буде так як раніше. І я ніколи не повернуся в те безтурботне дитинство.
Дві парі засльозованих очей дивляться уважно одне на одного. І здаєтся, що бачать більше, ніж колір очей, бачать те, що приховано від нас, посторонніх спостерігачів, - бачать біль один одного, бачать шлях до діалогу, бачать душу. І в цей момент слова вже не потрібні.
А ще декілька хвилин це здавалося зовсім неможливим...
Мир починається з діалогу. Людина починається з відчуття чужого болю....
"Ніколи мене не забувай!" - Як дивно це прозвучало. Наче ми розлучаємось назавжди... Наче це слова не конкретної дитини, а крик різних куточків однієї зраненої країни... Бо ж важливо кожному знати, що про нього пам`ятають, що не забули, не викреслили, не відкинули в небуття...
Київ, Полтава, Слов`янськ.... Це лише початок діалогу...
"Не забуду! Навіть якщо і захочу."