Зима ніяк не поладнає з власним хистом:
Святково входить, а тікає - крадькома.
От і тепер лапатий сніг летить над містом,
В гілках вологих зависаючи намистом -
Та все суцільного не витче килима.
Щось руки стали у майстрині не проворні,
Мороз-нероба загуляв - одним-одна.
І вовна – чистий білій сніг, а глянеш зовні -
Строката ковдра (білі клаптики та чорні)
Лежить незграбно, бо дірява та брудна.
Як очі, вікна витріщають на картинку
Недбальства повного (а свято вже ось-ось),
Балкони-брови підіймаючи – будинки:
Сльота, не прибрано - куди нести ялинки?
А їх – на вибір... Та не радісно чогось.
І де ж той сніг? Де лижі, ковзанки, санчата,
Веселий сміх, рожеві щоки навкруги?..
Не бався, зимонько, берись до справ завзято.
Отямся, годі вже тобі байдикувати.
А повертай-но, люба, надбані борги.
ps: ну, таке, майже дитяче (детское)...