Повільно впивалися в серце хвилини нашестям безжальним,
Під нігті, щоб муки тривали нестерпні щоразу довше.
Тортури без сумніву славні, з підтекстом своїм геніальним,
Терпи, Прометею сучасний, стогнати від болю не гоже.
Могло бути й гірше, хоч гірше навряд чи стерпіти можливо,
Самотність стерпіти, що душі чужі без кінця підселяла
У душу мою, ще й цькувала вночі, мов примара мінлива,
То надто живою була, то хворіла постійно і в’яла…
Але ще тримала в обіймах, які, мов залізні кайдани,
Впивалися в тіло, лишаючи смуги занадто багряні.
Мені хтось торочить про пекло, яке переходити дано,
Та я в нім живу кожен день, у потоці людському наявнім.
Живу, ігноруючи біль, назбиравши колекцію з марень,
Здебільшого теплих, де почерк надій ще читається чітко.
Де світ навздогін ще прокльонів не шле із відтінками кари,
Така благодать все ж надходить до серця не завжди і рідко…
21:25, 16.12.2017 рік.
Зображення: https://lenta.ru