О людино, Моя вже не перша невдала подоба,-
Я творив і жалів, і вбивав...
Вкрили зморшки глибокі безсмертного Божого лоба,-
незабаром чергові «жнива».
Незбагненно-прекрасна і така ж знавісніло-жахлива,
в чому Я помилився ізнов?
Моє любе творіння, необжитого космосу диво,
Злом одвічним заражена кров.
Ні одного, хто б дійсно був гідний Святого Ковчега,-
всіх за мить спопелю…
Я є вища істота, Я - Альфа безмежний й Омега,
а нікчемну людину люблю.
Вчителів посилав, аби розум приборкать звіриний,
Сина рідного кров на мені…
не зуміла Любов врятувать навіжену людину,-
«Жнець» очікує знак на коні.
Я подам його якось, щоб зробити іще одну спробу,-
для Творця не означено меж…
та, наразі, вбиваючи нову невдалу подобу,
чи не вб’ю себе теж?..