Моя королево велична, твій замок огорнуто в тишу,
Зітхає підлога у залі за шлейфом шовкових спідниць.
У парку порожні алеї розпливчатий спогад колишуть,
Тремтливо ховаючи в тінях відбитки своїх таємниць.
Корона з перлин і рубінів лежить в оксамитній коробці,
І мантія із горностаю у скрині глибокій на дні.
Побіля дверей будуару не видно метких охоронців,
Закоханий паж не цілує твій образ в чутливому сні.
Куди розійшлися поети, що вірші писали ночами
Про стрункість чарівної ніжки, яка заховалась в поділ?
Художники і трубадури давно подалися в прочани
І майже не згадують час той, коли ви були молоді.
Не зали – маленькі кімнати, плита, баняки і пательні
Тебе оточили зусібіч, узявши навіки в полон.
Прибрати, зашити, попрати – обов’язки маєш численні,
Із віником в парі кружляєш. В стілець перевтілився трон.
Хтось каже до тебе: «Дружино». Точніше було б – «Попелюшко»,
Бо міру печалі гіркої не раз випивала до дна.
Та деколи темної ночі пригадуєш все відчайдушно –
І знов постає Королева, хоч знаєш про це ти одна.
29.11.2017р.