«Рожеві чайки-
Волів би ніколи їх не бачити –
найбільше жахіття цієї війни
і шматки людської плоті,
Які падають до ніг просто неба,
З якими ти просто не знаєш, що робити –
Адже не будеш копати могилу для одного
Відірваного вибухом чи чайками пальця? –
Тим паче ти не знаєш – чий він!
(Б. Гуменюк Із книги «Блокпост», в якій описується нецензурно війна на Донбасі. Книга вся пронизана ненавистю до Росії, та русофобією.)
На Вкраїні тут можна писати книжки,
Як «кохають» на фронті айдари -
На коліна поставлять повіїв своїх,
щоб спочатку співали московський їм гімн...
Зубожіння у мріях: Москву захопити,
Панувати в Росії, кров'ю залити,
Та стріляти москаликів - в тирі забави...
Танцювати гопак де могили з хрестами.
Слово у бруді і з матом міцним,
Читайте жахи, як вбивали братів:
Бій був дощем , в агонії смертних,
Небо стогнало відлунням, як біль…
Почули чайки, полетіли за світ,
Туди, де життя обірвалося вмить.
Не було повітря для тих, хто лежав,
Солдати вмирали… світ помирав.
А чайки летіли, щоб душі відняти,
Небесному суду їх передати.
Тож прокидайтесь, вертайтесь назад -
Домівка і мати чекає солдат…
…А мати згадала колиску , дитя ,
Доріжку до школи коли повела,
Як син наречену до хати привів…
А потім пішов убивати братів…
Та тільки Душа у тузі мовчала:
Розстріляну молодість не врятувала.
Тиша чекала, щоб хтось був живий
Ні стогону звуку, лиш кров дзюркотить.
Зграя величних білих птахів
Літали, кружляли звали у вир,
Посланці від Бога, душі солдат,
А душі не чули той крик біля ран.
Тоді білі чайки спустилися вниз
Рвати кігтями рани тих тіл,
Дзьоби набивали злітали й тоді,
Кружляли і кидали під ноги живим!
Чайки - то душі, вони не вбивають,
Вони над убивцями з криком літають!
- Нащо вбивав? Тлену плоть, ось візьми!
Друга чи ворога!? Хай сниться тобі!
Кидають на землю обгризки людські -
Пальці кістляві, очі сумні.
Вуха, печінку криваві шматки,
З неба, як дощ під ноги дурним:
Тим, що вбивали своїх же братів,
За лозунги влади, ідолів тих,
Хто совість і честь поміняли на ціль
Запроданства, зради, наживи своїй.
-Ось вам! Ходіть по людської стерні,
Давіть убієнних братів чобітьми!
Розум убили, пропили клепки,
Друзями стали чорти – вороги!
Заповідь Божу: «Не вбий» прокляли,
Хай вам, хрустять під ногами кістки…
Щоб снились ночами, як чавкає плоть,
Наче питає: - Я брат твій! За що?!
Дають остогидлі цукерки "рошен»,
Під імператорським царським кліше,
Пахнуть у зраді вони озвіріном,
М’ясом солдатчини і страхиніном.
Психічне здоров'я ? Невроз - арсенал:
Фобії, злість, вбивця – маніяк!
Бракує комусь глузду клепки,
Комусь пощастить - куля летить.
Братовбивча війна! Свої захищають,
Інші ту землю комусь відбирають,
І віддають життя на Землі,
Щоб олігархи в багатстві жили.
Земля - це планета, ви гості її .
У всіх є хатини для роду, сім’ї,
Планета усім життя тут дала
І кожному клаптик землі надала.
Мати родила не для війни,
Щоб діти, онуки в мирі жили,
Щастя до старості було в красі,
А не могили дітей у траві.
Голі душею, чиї ви сини?
Що сонце вините цієї Землі?
Нащо цей град металу війни,
Мертві солдати, з чиєї вини!
Щоб сонце гаряче водою запити,
Кулями жагу не припинити,
А розумом, миром святим на Землі!
Господи Боже ! Людей осіни!
Бог милосердний вище за небо,
За що солдат вище? за підлу ідею?
За гроші чужі життя загубити,
Серденько чуже за п’ятак прострілити?
Звіриною стати, своїх убивати,
Іудою стати, війні догоджати,
Вбивати невинних, прокляття війні!
Хто ви, дикі думками брати?!
Жахіття війни! Кровавий цей дощ!
Наче той град на тлінний окоп,
А ген, в піднебессі рожеві чайки,
Летіли до моря, де воля, світи.
Віддати святим хмаринки душі,
А згодом помити пір’я в воді,
Бог душі чекає! Там світло і мир,
І поряд ви всі - брати, наче цвіт.
Там Вас спитають, за що воювали,
За що молоду свою душу віддали!
І наче кіно подивляться фільм,
В якій стороні і кого застрелив!
Хто захисник, а хто варвар – нацист,
Хто до Бога прийшов, хто з чортами дружив…
Вдома мати і жінка портрет той візьмуть…
Тих, хто послав на війну проклянуть!
25.10. 2017
………………………………………………………………………………………………