Ти сам собі стоїш біля вікна.
Сама собі сиджу я на дивані.
Історія банальна і сумна,
Вже тисячі разів траплялася вона.
Але ж у нас уперше і востаннє.
Колись без остраху пірнули в почуття,
Спаялись так, що й годі розділити.
Та ось пройшло щасливе забуття.
Тепер нестерпно, що на двох одне життя –
І не забрать своє, і разом не прожити.
А як звільнитись? Бути як, скажи?
Як розірвати і вузли, і кола?
Ми разом опинились на межі,
Напевно час збирати багажі.
Та, схоже, нам не розійтись ніколи.
Ми спаяні, ми зшиті як одне,
Ми знаємо всі грані – не цікаво!
- Як сталось це? - питаєш ти мене.
Кажу у відповідь: «А може ще мине?
На кризи всі стосунки мають право».
Ми так поєднані! Сама вже не збагну,
Чи я ТЕБЕ люблю, чи себе в тобі.
Прошу, відкрий мені незнану грань одну,
Дай закохатись знов! В таємну глибину
Дозволь вдивлятись у твоїй особі.