- А знаєш, це – щастя, – вона усміхнулась. - Це – щастя:
читаю відоме, а зранку – чекаю нове.
Народження віршів твоїх – як ранкове причастя.
Неначе я – автор, неначе натхнення зове.
Неначе сама диктувала тобі твої твори.
Неначе над кожним рядочком тремтіла сама.
І прошу у ночі: хай прийде той ранок вже скоро.
А ночі все довшими заздрісна робить зима.
Та зжалиться сонце і ночі відсуне фіранку.
І віршик новий пташенятком тримаю в руках...
А щастя можливе – у вірші новому щоранку,
де знову і знову себе пізнаю у рядках...