Не чути нащадків козака Мамая
Чи кобзи - та й лірників ледве знайдеш
А де кобзарі? навіть згадки немає...
Почув нещодавно... Ви взнаєте теж…
Казали - в Москву… На пісенному з*їзді
Всіх вразити, грою забрати в полон…
Та десь на заметенім снігом роз*їзді
Чомусь зупинився отой ешелон.
Хоча - ні вокзалу нема, ні перонів,
Житла взагалі - що найменших ознак.
Забрязкали засови змерзлих вагонів
На гавкіт скажених патрульних собак,
На сині шинелі, червоні петлиці,
Що теж – таки звично шикуються в ряд,
На вітром грудневим розпалені лиця
Сліпих виконавців розстрільних команд.
Та і глядачів ані жодних навколо,
І студить долоню важкий карабін.
А щоби зігрітися –пляшка по колу,
Та й свідків бракує – Погляньмо… один
Малий поводир виповза з крутояру
В холщовый рубасі, червоній від плям.
Регоче конвой, відтягаючи псяру -
Шкода навіть кулі, замерзне і сам…
На рейках стоять спорожнілі вагони,
Що понад три сотні привезли митців,
А з яру ледь вітром доносять прокльони
Червоним катам кандидати в мерці.
Виставу криваву підсвічують зорі
Та вістря багнетів у світлі багать,
А черги шматують повітря прозоре…
Ці свідки все бачать … Німі. І мовчать.
Лише уявіть - тільки б дивом здалося,
Щоб вижити там у тій страшній порі -
Не віриться, все ж тому хлопцю вдалося
Відлежатись десь у гостиннім дворі.
Та тільки все знов постає, мов химери…
Про що розповів – пам'ятайте про них-
Як падали ці українські Гомери
Без ліри і кобзи... босоніж... у сніг...