***
Вечерний сумрак ласковой дубравости,
пшеничный привкус скошенного дня.
Под кручами серебряной днепровости
седлает вечность чёрного коня.
В плаще из туч торжественная вечность
плывёт куда-то - как на Чигирин.
Хочу я в степь. Хочу я в незамеченность.
По душу самую - в покой, в полынь.
Вот так брести. А тишь - словно в соборе
с давно-давно потерянным ключом.
Степь остывает, и в небесном море
рогатый месяц - к звёздам - молодцом.
А там - Днипро, аж-аж до Базавлука,
аж за пороги, дальше за лиман.
О целый свет споткнулася разлука
и валит на меня, страшна, как Тамерлан.
Ты где-то там, за далью вечеровой,
ты где-то там, за морем тишины -
так властно, медленно так вычаровываешь
меня из ночи, с милой стороны.
***
У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність,
вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ, я хочу в непоміченість,
по саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша - як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.
А там - Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
й на мене йде, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини -
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини...