Край тривожачи квітучий,
над рікою, лісом і долиной,
то ревучий то співучий,
гуляє вітер Україной.
Трави приголубить,
вслід дерева звалить,
хоче злиться, хоче любить,
ніхто не завадить.
Наробить бурелому,
накладе загати,
бо йому дурному,
ніде сил дівати.
Засміється, вслід завиє,
зруйноване пригорне,
по іншому не вміє,
знає лише біле й чорне.
Любов до нестями,
ненависть до згину,
то квітами, то костями,
стелить Україну.
Не вітри кохають,
потім рвуть квіточки,
а зі зброєю гуляють,
її сини й дочки.
Не вчив батько, не навчила школа,
чи не хочуть знати,
в хаті шаблею ніколи,
бруду не прибрати.
Де вітри розбрату,
розум вимітають,
не вберегти там хату,
і щастя там не мають.