Час зневiри
«Коли Зневіра дух беззбройний мій
Для Розпачу, свого хмурного сина,
Що хмарою звисає, на забій
Безжально віддає...»
(Джон Кітс)
Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:
Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...
***
Из Шона Маклеха. Время уныния.
«Когда Уныние дух мой безоружный
Для Отчаяния, своего хмурного сына,
Что облаком свисает, на убой
Безжалостно отдает...»
(Джон Китс)
Когда-то очень давно – в молодости, еще задолго до трагических событий в Ольстере в 1972 году, я на досуге читал Фридриха Ницше под шум осеннего моря, в поселке, где никто не носит часы. И прочитав фразу: «То, что нас не убивает делает нас сильнее», я подумал, что усатый Фридрих не совсем прав – страх не убивает нас, но и не делает сильнее. Он парализует нашу волю. И преодолеть его не просто. А уныние преодолеть еще труднее. Вот такая то фільозофія, кондрашка бы хватил. И тогда, преодолевая свое неверие в будущее Ирландии я написал такое:
Из Шона Маклеха. Время тоски.
Солнцеворот уныло сеет прах,
Плетёт следы усталый пилигрим;
Старуха-смерть пристроилась за ним,
В сердца людей вливая липкий страх.
Поэт – бродяга с нищею сумой
Глодает чёрствой истины мосол…
Безродному так хочется домой:
На небо ль, на погост, где кров его и стол.
Мудрец из слова искры высекал.
Рассудок тлел усердью вопреки,
Брал интегралы, корни извлекал
В чаду своей отчаянной тоски.
Расфабренный убогий тарантас
По стыкам рельсов гнал унылый сплин…
Играй, клошар, пускайся в перепляс
По палисти осенних пелерин!
Метелит, завирушит листопад,
Всё нет ему пристанища-жилья,
Гоняет пыль не в лад и невпопад
Безумная шальная верея.
Без имени – Неведомый Никто
От дворницкой спешит на сирый шлях,
Где прячется в канавах сизый страх
В дырявом целомудренном пальто.
А люди всё бредут неосторожно
Туда, откуда выйти невозможно.