Лялька

               
                І
   Тиняюся напівпорожнім залом очікування аеропорту Шарм ель Шейх. Наш чартер в Україну через дві години, о четвертій ранку. Одні пасажири дрімають на незручних твердих кріслах, інші сидять за столиками єдиного працюючого кафе і зовсім трішки люду блукає між запилених полиць Duty free. Сонні продавці навіть не намагаються посміхатися. Нечисленні туристи ліниво оглядають вкрай мізерний асортимент.
Біля стійки з іграшками маленька дівчинка притискає до грудей ляльку.
- Я не розстануся з тобою нізащо! – чую я, проходячи поряд.
Дивлюсь уважно на дівчинку. З-під повіки малої викочується кругленька сльозинка і капає на ляльку.
- Це якась особлива лялька, - запитую, беручи із полиці подібну.
Дівчинка сумними оченятами підозріло дивиться на мене.
- Та це ж остання розробка знаменитої ляльки Моксі! – шморгнувши носиком повідомляє вона. « Я так давно її хочу», - додає пошепки.
Ніби з-під землі з’являється батько дівчинки.
- Все, попрощалась? Пішли! – голосно наказує він. Я не збираюся платити сорок доларів за цяцьку!
   Дівчинка, ридаючи, цілує ляльку і, поклавши її на поличку, плентається за татусем.
   Я розгублено стою серед порожнього магазину. На запиленій полиці впереміш лежать іграшкові верблюди, собаки, коти. І зовсім скраєчку сорокадолларова мрія маленької заплаканої дівчинки.
                ІІ
   Десь із закутків пам’яті випливла чималенька кругла  пластикова лялька Жанна. У неї все було із пластику: і волосся, і коричневі очі. Вона була холодна, тверда і слизька. Але це була моя єдина лялька. І я, здійнявши хустинку з голови, загортала свою «доню» і колисала на руках. Усі дівчатка в дитинстві колишуть свої ляльки.
   Більше у мене іграшок не було. Я бавилася металевими чи дерев’яними відходами будівництва. Батьки будували хату, аби ми мали де жити, і на іграшки грошей не вистачало.
   А у моєї подруги Лєнки , яка приїздила на літо до своєї бабусі, нашої сусідки, іграшок було доволі. Різноманітні ляльки, зайці, ведмедики, навіть буратіно (!) гамузом лежали на широкому вікні веранди.  Я любила кликати Лєнку на вулицю.
   Спочатку я йшла від хвіртки до ганку довгою стежиною через малинник. Малина підіймалася наді мною тунелем, і впродовж шляху я похапцем зривала  декілька ягід та з насолодою смакувала ними.
   Потім я підходила до дверей і стукала. Виходила суха, висока баба, яка суворо запитувала: «Чого тобі?» Я чемно цікавилася, чи вийде Лєнка на вулицю. Баба дивилася на мене колючими очима і, кинувши «почекай», зачиняла двері.
   Ось ці хвилини очікування були для мене справжнім святом. Оскільки в дім мене ніколи не пускали, я залишалася чекати перед вікном веранди, яке було завалене іграшками.  Із захопленням розглядаючи кожну із них, я уявляла, як триматиму їх у руках, як бавитимусь, пригортатиму до себе, цілуватиму. Як співатиму їм колискові….
   Мої фантазії переривала Лєнка, яка в ошатному платтячку, нових туфликах та капелюшку виходила на поріг. Поряд зі мною – худющою дівчинкою у стоптаних сандаликах, ситцевій сукенці та зі скуйовдженою косичкою, Лєнка здавалася верхом елегантності. Добре, що тоді я цього не розуміла і тягла її бавитися то у купі піску, то у купі землі біля нашої недобудованої хати.
                ІІІ
   Другу мою ляльку звали Регіна. Її привіз мені дядько з Німеччини, де він проходив строкову службу.
   Лялька була м’якою, зі штучним кучерявим волоссям. Вона відкривала і закривала голубі очі і казала «ма-ма». У неї було рожеве платтячко зі шлярочками, білі шкарпетки і білі туфлики.
   На той час я вчилася у п’ятому класі, і ця закордонна лялька завоювала моє серце. Я усюди носила її з собою, усім показувала і навіть спати вкладала поруч. І от, коли уже всі на вулиці знали, яка у мене гарна лялька, я вирішила похвалитися нею у школі.
   Скільки заздрості було у очах однокласниць, коли на перерві я розгорнула газетний пакунок і показала їм ляльку! Кожна з них хотіла потримати її на руках, перевернути, аби почути «ма-ма». На уроці лялька, замотана в газету, лежала під партою, а на перерві переходила із рук в руки.
   Після останнього уроку я побігла за усіма бавитися на подвір’ї школи, а коли повернулася за портфелем та лялькою, у класі підмітала прибиральниця. Портфель лежав на лавці, але ляльки під партою не було. На підлозі валялася зім’ята газета.
- Де моя лялька?! – закричала я до прибиральниці, але та лише відмахнулася.
- Не було тут ніякої ляльки!
Вся в сльозах прийшла я додому і розповіла батькам про скоєне.
- Будеш знати, як брати ляльку в школу, - сказав тато.
                ІV
   Більше ляльок мені не купували. Мабуть вважали, що я уже доросла і ляльки мені не потрібні. А мені так хотілося мати гарну ляльку!
На першому курсі в інституті, коли подруги по кімнаті в гуртожитку запитали, що мені подарувати на день народження, я не вагаючись відповіла: «Ляльку!»
   Дівчата перезирнулися. Не зрозуміли тодішні 18 річні юнки, які мріяли про капронові колготки та парфуми, мого дитячого, наївного бажання мати ляльку.
- Це для моєї молодшої сестри, - сказала я. Дівчата зітхнули з полегшенням та розумінням.
   Ляльку в універмаг ми пішли купувати усі разом. І я вибрала найкращу, наймоднішу, у вишуканому кожушку зверху блузочки, у штанцях та чобітках, з довгим гарним волоссям під шапочкою. Ляльку звали Сандра.
   Скільки радості було у мене, поки ця лялька жила зі мною в гуртожитку! «Моя лялька», - говорила я стиха, коли ніхто не чув і гладила її по голівці.
                V
Моя дочка під ліжком мала три коробки з іграшками. Там були різноманітні ляльки, зайці, ведмедики, котики, песики  і навіть буратіно. А лялькам, які має моя внучка, я уже й лік згубила. Але коли я запитую, що їй подарувати, вона неодмінно каже: "Ляльку".

                ***

   Спогади перериваються оголошенням про посадку на літак. Кидаю прощальний погляд на іграшки. Довге волосся ляльки Моксі виблискує в неоновому світлі аеропорту.
На полиці Duty free залишається  мрія маленької дівчинки.


17.11.2017