Чомусь ця осінь дріб’язким дощем
Все ллється на тужливе серце.
І не проходить в ньому тихий щем,
І все у тому ж ритмі б’ється…
Ну що ти, серце. Що ти… Не журись,
Ще вийде довгождане сонце.
Злетиш в яскраву, бездоганну вись,
Пригрієшся в його долонці.
Ти не дивись на інших. Їх стежки,
То тільки їх в житті цім частка.
Нам не зібрати їхні квіточки,
Не втрап у заздрістливу пастку.
Радій же ніжне серденько моє!
І посмішкою знищ мовчання.
Нехай ця осінь більше не снує
В душі тенета із печалі.
17.11.2017