Так дивно писати у жанрі серпанків –
вони таємниче окреслюють лиця:
неначе у лісі озвалася птиця
якась невідома, співуча незнанка.
І часом – на краще оця невідомість,
вона додає хвилювання і щему,
вона прикрашає і вірш, і поему,
і кличе звичайні слова в підсвідомість.
І в мить, як не нами керується доля,
як ми – не володарі – слухаєм небо,
в серпанках душа відчуває потребу,
в серпанках, де краще від волі – неволя...