Світанку хотілося більше, ніж навіть кохання.
Такого світанку, де неба – на повнії груди.
Який надихає, й на мить зупиняються люди,
щоб раптом всміхнутися згадкам – «кохання до рання».
Світанку, щоб жодна хмаринка його не займала.
Хоча… Може, саме хмаринки у променях ніжних
окрасять світанок в рожеву невинність безгрішну.
Безгрішність, якої у небі – багато, а долу – так мало...
І тихо зникає світанок – народжує днину...
Світанок вже йде... Незворотній, без жодного суму.
Світанок, який я побачив... І трішки придумав.
І в пам'яті – світлість яскрава, мов тепла світлина...