Ноябрь, дожди - осенний сад в тиши,
гуляет ветер стылый, безмятежный,
лишь под ногами жёлтый лист шуршит,
упал он с яблони легко, небрежно.
Средь яблонь, в этом маленьком саду,
что славится богатым урожаем,
куст розовый - красивый, на виду,
всё лето радовал своих хозяев.
Его укрыть забыли к холодам,
надеясь, что ещё совсем не поздно
и радуясь красивейшим цветам,
о времени забыли - всё возможно.
А ночью дождь и ветер, мокрый снег
и розы куст под шапкой снеговою.
Казалось, что кричит он:"Человек,
ты относись всегда ко мне с любовью!
Мои цветы ты в праздники дарил,
в признания счастливые минуты.
Так почему же обо мне забыл?
Под снегом ветки тонкие согнуты"...
* * * 14.11.2017 г.
ЛистОпад… Задощило у саду,
зриває вітер листячко останнє,
кида на килим, по якому йду
між яблунь, у неділю на світанні.
Садок мій… Урожаєм кожен рік
хазяїна й гостей стрічаєш радо.
Троянди кущ цвіте біля воріт,
дарує щедро пахощів принади.
Його прикрити зовсім я забув,
та сподіваюсь, що іще не пізно:
до серця ніжну квітку пригорнув,
пробачення благав у неї слізно.
Закутав… Бо вночі можливий сніг,
в шапки сріблясті вдягнуться дерева,
в їх шелестінні мариться мені
немов троянда промовля до мене,
шепоче: «Друже, квіточки мої
ти дарував у радісні хвилини,
чому ж у ці незатишнії дні
забув мене в турбот щоденнім плині?»
«Пробач, прошу… Я лаю сам себе,
бо ж розумію – то моя провина.
Перезимуєм. Збережу тебе,
чарівна квітко, у зимову днину…»
Серна.
*****************************